Стояли переминаючись з ноги на ногу і час від часу поглядали на табло. Якби не діти, що постійно щебетали поруч і про щось питали і говорити не було б про що. Коли нарешті почалась посадка на рейс до Італії Оленка чи то від полегшення, чи то для годиться випалила: «Мамусю приїжджай швидше, ми за тобою сумуватимемо і…». Вийшло аж надто удавано, вона сама відчула і осіклась.
Оленка вилетіла з хати гримнувши дверима. Надія Олегівна механічно ковтала гарячу каву, навіть смаку не відчуваючи. Сльози покотились по щоках, а вона і не помітила. У голові усе перекрутилось, перевернулось і заплуталось геть. Оця жінка, яка щойно їй тут відверто наговорила бридоти, не могла бути її дитиною. Не було в ній ніколи от цього, не було. Звідки ж за сім років набралась?
З моменту повернення з-за кордону, донька і зять їй гарно посміхались десь із тиждень. Добрі були і запобігливі. «Мамочко, можливо хочеш цього, мамочка, ось це для тебе…». Вона навіть раділа, перший час. А потім ненароком у розмові бовкнула Оленці, що швидше за все не поїде більше. Вистачить із неї доглядаючи чужих батьків своє життя четвергами і неділями рахувати. Та й здоров’я підводить уже. А вдома добре. І онуків бачить. Тут вона і почувається краще і відчуває, що жива.
Оленку аж підкинуло:
— Ти чого? – заволала на неньку, червоніючи, – Розлучення мого хочеш? А жити де надумала, у нас? Сама усе життя прожила і мені такої долі бажаєш? Чого дивишся, ніби щойно на світ з’явилась – цей дім мій! Бабці, як не стало, ти на спадщину не претендувала, то я на себе все оформила.
Надія Олегівна оніміла. Її ошелешив тон, слова, а головне – вигляд рідної дитини. Оленка ніби щось відчула: стала навколішки і поповзла до материних ніг:
— Мамочко, рідненька! Ти зрозумій, то не я лиха – обставини мене такою зробили. Мій чоловік, Славко має іншу… Він уже б давно до неї пішов. Я ж і двох дітей на світ привела, аби лиш його втримати, а ти, як гроші почала передавати, так він і змінився. Він до мене такий уважний, мамо. Ось машину хотів у кредит, нову з салону. Ми на перший внесок назбирали. А якщо ти не поїдеш, то й авто не буде. А, що якщо ота його інша зможе йому те кляте авто купити? Він піде, мамо. А я без нього не житиму. Кредит на шість років. Це ще шість років він зі мною буде, мамо.
Надія Олегівна відсторонила свою доньку. Сіла поруч з нею на підлогу, приголубила, зовсім, як у дитинстві. Тихо почала. Спробувала пояснити, що любов не купиш. Шепотіла, що то не шлюб, коли все так. Але Оленка кицькою вивернулась і знову за своє: лемент, махання рук.
Два тижні змогла лиш пробути в рідному домі Надія Олегівна. Рятували лиш онуки. Вони в силу свого віку були далекими від чвар дорослих і щиро раділи бабусі, яка розповідала їм на ніч казки. Сьогодні день відльоту. З самого ранку у хаті пожвавлення: Оленка бігає і щасливо посміхається, зять і той дізнавшись, що теща все ж рушає навіть привітався зранку і розмовляти з нею почав, лиш діти сумували.
Цього разу їхала Надія Олегівна інакше ніж завжди. Чотири чемодани речей. Забирала з рідного, але не її з ласки доньки, дому усе найцінніше для себе: мамина тернова хустина, батькові медалі, альбом з сімейними фото. Склала ще багато милих душі дрібничок і тихцем, аби ніхто не бачив, притулилась до рідного дому:
— Прощавай! – прошепотіла, – Я не повернусь. Бережи мою дитину, як мене берегла!
Стояли переминаючись з ноги на ногу і час від часу поглядали на табло. Якби не діти, що постійно щебетали поруч і про щось питали і говорити не було б про що. Коли нарешті почалась посадка на рейс до Італії Оленка чи то від полегшення, чи то для годиться випалила: «Мамусю приїжджай швидше, ми за тобою сумуватимемо і…». Вийшло аж надто удавано, вона сама відчула і осіклась.
Полетіла. Уже з Італії написала донці, що не має наміру повертатись додому. Просила вибачення, що не зможе більше нічим допомогти – зароблятиме собі на дім. У відповідь прилетіло щось, але вона не читала. Вийняла сімку і викинула. Можливо колись вони знайдуть спільну мову, але не зараз, не тепер.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
