Я стояла на кухні, тримаючи в руках склянку з водою, коли раптом почула його голос із коридору. Він щойно повернувся додому пізно ввечері, а я весь день не могла заспокоїтися після того, що побачила вдома раніше.

— То що ти плануєш далі? — спитав він байдуже, навіть не дивлячись на мене, знімаючи куртку.

Я повернулася до нього, відчуваючи, як усе всередині стискається від жалю й розчарування.

— Я не знаю, — прошепотіла я, голос тремтів. — А ти? Ти взагалі розумієш, що сталося сьогодні?

Він знизав плечима, ніби це була дрібниця.

— Ну, сталося й сталося. Життя триває. Ти ж не збираєшся влаштовувати сцен через це?

— Сцен? — я ледве стримувала сльози. — Ти думаєш, це просто сцени? Я прийшла додому хвора, а ти таке влаштував. І ти навіть не вибачився!

Він подивився на мене холодно.

— Вибачатися? За що? Ми дорослі люди. Якщо тобі щось не подобається, то вирішуй сама. Квартира моя, діти на тобі. То що далі?

Його слова вразили глибиною цинізму. Я відчула, як земля йде з-під ніг. Як я можу виховувати двох малюків сама, без його підтримки, без даху над головою?

— Ти серйозно? Ти просто так це кидаєш і йдеш?

— А що ти хочеш почути? — відповів він. — Давай не ускладнювати.

Ця розмова стала краплею, яка переповнила чашу. Я зрозуміла: більше терпіти не можу.

Останні роки нашого подружнього життя все пішло шкереберть. Ми мали двох чудових діточок, але чоловік майже не з’являвся вдома. Він байдуже ставився до малюків, а до мене — тим паче. Ми жили ніби під одним дахом, але як чужі люди.

Все почалося десь через рік після нашого весілля. Я народила першу дитину — сина, і турбот вистачало з головою. Новонароджений потребував уваги цілодобово: годування, сповивання, прогулянки, безсонні ночі.

Спочатку чоловік радів, але швидко його ентузіазм згас. Він почав шукати розваги поза домом, затримуватися на роботі, зустрічатися з друзями. Я залишалася сама з малюком, намагаючись усе поєднувати.

Ми кілька разів говорили про це серйозно. Я казала йому:

— Любий, ти ж батько тепер. Дитина чекає на тебе. Давай разом радіти цим моментам.

Він обіцяв змінитися:

— Так, ти права. Я постараюся більше часу проводити вдома.

І справді, на якийсь час стало краще. Ми вирішили, що синові потрібен братик чи сестричка, і незабаром у нас народилася донька. Я думала, друга дитина зблизить нас, поверне теплоту в родину. Але все повторилося. З появою малятка чоловік знову віддалився. Він уникав домашніх справ, рідко брав дітей на руки, а ввечері поспіхом тікав кудись.

— Куди ти знову? — питала я, коли він збирається.

— На зустріч важливу, по роботі, — відповідав коротко, не дивлячись в очі.

Я тягнула все на собі: годувала, гуляла, прала, готувала, вкладала спати. Діти росли слухняними, спокійними, за що я була вдячна долі. Але сил вистачало впритул. З чоловіком ми спілкувалися лише про побут: хто купить продукти, хто забере з садочка. Ніякої близькості, ніяких спільних планів.

Так минуло ще три роки. Малюки підросли, почали відвідувати дитячий садок. Я повернулася на роботу — просту посаду в офісі, де обробляла документи. Робота хоч трохи відволікала від домашньої напруги. Колеги були привітними, ми інколи пліткували за кавою.

— Як справи вдома? — питала мене подруга Оксана за обідом.

— Та нормально, — усміхалася я. — Діти ростуть, робота є.

Але всередині все киліло. Я не розповідала нікому про наші проблеми, соромилася.

І ось одного дня все змінилося кардинально. Я захворіла на роботі — горло, голова гула. Начальник побачив і сказав:

— Іди додому, відпочивай. Не треба геройствувати.

Я поїхала раніше, думаючи полежати, випити чаю з медом. Відчинила двері квартири тихо, бо голова розколювалася. І почула дивні звуки з спальні. Зазирнула — і побачила те, що давно підозрювала, але до чого готова не була точно. Вони були так захоплені, що не відразу помітили мене.

Я тихо відійшла на кухню, налила води, намагаючись заспокоїтися. Руки тремтіли, склянка вислизнула й розбилася об мийку. Тоді вони почули.
Жінка швидко зібралася й вийшла, не сказавши ні слова. Чоловік теж одягнувся й пішов слідом, навіть не глянувши на мене.

Я сіла за стіл, сльози котилися самі. Потім зібралася й пішла до садочка за дітьми. Увесь вечір намагалася триматися, гралася з малюками, читала казки. А вночі він повернувся. І замість слів підтримки кинув ту фразу, про яку я розповідала на початку.

Після тієї ночі я не спала. Думала, думала. Розлучитися хотілося шалено, але як? Квартира зареєстрована на нього, моя зарплата невелика, вистачає лише на їжу й одяг для дітей. Орендувати щось — нереально. З дітьми на вулицю? Нізащо.

Минуло кілька тижнів. Я ходила як у тумані. На роботі Оксана помітила:

— Ти якась бліда. Що трапилося? Розкажи, може полегшає.

Спочатку вагалася, але потім усе вилила. Про зраду, про байдужість, про страх майбутнього.

— Ох, бідолашна, — обійняла вона мене. — Слухай, у мене ідея. Моя сусідка, тітонька Марія Петрівна, шукає когось, хто б доглядав за нею. Вона сама в великій квартирі, пенсія добра, але здоров’я підводить. Хоче, щоб хтось жив з нею, допомагав по господарству, варив їжу, ходив у аптеку. В обмін — житло безкоштовне.

— Але в мене ж діти… — засумнівалася я.

— То й що? Вона добра жінка, любить малюків. Давай я вас познайомлю.

Ми зустрілися наступного вечора. Тітонька Марія Петрівна була літньою, охайною пані з добрими очима. Жила в просторій трикімнатній квартирі в тихому районі.

— Розкажи про себе, дитинко, — попросила вона, частуючи чаєм з печивом.

Я розповіла про роботу, про дітей. Згадала, що шукаю варіант з житлом.

— А скільки вас? — спитала.

— Троє: я і двоє малюків.

Вона усміхнулася:

— Ой, як добре! Давно мріяла про дитячий сміх у домі. Я з радістю понянчуся! Так довго шукала людину якій можна довіряти. Тобі ж можна довіряти, доню?

Ми швидко домовилися. Я відчула полегшення — наче хтось простягнув руку допомоги.

Коли я сказала чоловікові, що ми переїжджаємо, він здивувався:

— Куди? Навіщо? Залишайся, якщо хочеш.

— Ні, — відповіла твердо. — Ми йдемо. Побачимося в інших обставинах.

Він намагався переконати:

— Давай помиримося. Я змінюся, обіцяю.

Але я вже вирішила. Зібрали речі за тиждень і переїхали.

Тітонька Марія Петрівна зустріла нас тепло. Дітям дала окрему кімнату .

— Ось тут будете гратися, мої хороші! — казала вона, обіймаючи малюків.

Діти швидко звикли. Син питав:

— Мамо, а бабуся Марія добра?

— Дуже добра, сонечко.

Життя налагодилося. Я допомагала по дому: готувала сніданки, прала, ходила в поліклініку з нею. Вона розповідала історії з молодості, вчила дітей віршикам.

— Я колись працювала в юридичній сфері, — згадувала вона якось за вечерею. — Багато справ бачила.

Коли почався процес розлучення, чоловік намагався ускладнити все. Телефонував, просив повернутися, потім перейшов у наступ.

— Ти не потягнеш дітей сама! — казав.

Але тітонька Марія Петрівна підтримувала:

— Не бійся, дитинко. Я допоможу.

Вона порадила укласти нам договір оренди житла. І справді, коли справа дійшла до суду, цей папір допоміг. Крім допомоги на дітей, колишній мав покривати частину наших витрат на помешкання.

На суді я тремтіла, але тітонька Марія Петрівна сиділа поруч, тримала за руку.

— Все буде добре, — шепотіла.

Після рішення я відчула свободу. Ми з дітьми та новою “бабусею” жили дружно. Ввечері збиралися за столом, діти розповідали про садочок, ми сміялися.

Розумію, що мені дуже пощастило. Так, не все прямо гладко і казково, є свої нюанси, але без них і життя не життя. Але я почуваюсь набагато краще. Моральний стан виявляється, має вирішальне значення. Бо коли тебе не цінують, вважають чимось на кшталт меблів терпіти такого не можна ні в якому разі.

Колишній нещодавно приходив влаштував сцену неприємну. просив відмовитись від аліментів бо його кохана не хоче заміж за чоловіка, який мусить віддавати значну частину соїх коштів колишній дружині.

Я лиш посміялась. Невже він думав, що все буде легко і просто? Невже думав, що зрада не має наслідків? Я не від чого не відмовилась, і вважаю що не повинна. Зрештою він батько і повинен нести відповідальність. Хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.