– Миколо, та скільки можна ото палити? Та вже всі вспокоїлися з тим листям, а ти ще ні, – прийшла я до нього на город, а коли побачила, що саме він палить, то аж очі витріщила.
Миколу я знаю з малого, перед моїми очима ріс, такий собі лобуряка, не знаю, як ото ще й женився на Віті, що вона й молодша від нього була і гарна собою. Знаєте, так мені й кортіло сказати її батькам, що вони собі за зятя беруть, але потім як уявила, що до мене його мати прийде та рота розкриє, то сто років мені те здалося. Та ж силою ніхто її не тягне. Правда ж?
Між ними різниця була в років десять, то точно, привів її Микола до себе жити, правда, пилинки з жінки здував, то факт.
Далі як первісток з’явився, то Микола на заробітки й поїхав та пробув там десь років п’ять, а коли вернувся, то почав хату зводити, велику і гарну. Далі донечка у них вже була, Віта все біля дому крутилася та коло дітей, завжди гарно вбрана була, бо ж я бачу в чому вона до церкви йде.
Микола ж заробляв вже на ремонт в хаті, далі на машину і так виходило, що більше чоловіка не було, ніж був.
А якось приїхав і наче все добре, а далі чую гамір, ага, значить, почалося, прорізався характер.
Та що його було таїть, коли воно з юнацького віку вісім кувало, та батько не раз водою поливав, мати відмолювала його, та під Євангеліє ставали, щоб позбувся того всього. А воно ж наче пройшло, а потім на волю й вилазить.
Але якось нічого, повезли в місто та знайшли на то раду.
Не знаю, що там вже Віта собі думала, але й далі жила з чоловіком та й діти уже дорослішають, що треба на них заробити і вона йому й каже:
– Тепер моя черга їхати, а ти будеш вдома.
– Добре, побачиш, як то гроші заробляються, – каже він.
Знаєте, у нас жінки їдуть отак на сезон, щоб в полі поробити і додому. А вона не вертається. Минуло й три місяці, й чотири, пів року, рік, а Віти нема.
Свекруха сама бачить, що діла не буде та все пильнує сина, але як то впильнуєш, коли таке діло? І хоч я не чула ніякого від них гамору, але оці його вогнища вже мене дуже насторожують, бо скільки можна, то по-перше, а, по-друге, моя стодола з сіном недалеко, в разі чого вогонь занесе, а він же не палить на городі, а біля хати.
То ж я вже не витримала та йду до нього з розмовою. І тут я глипнула на те вогнище, а там… шуба Вітина, що вона в ній на Різдво минулого року була, ще мала до неї таку хустку квітчасту, що я запам’ятала.
– А що це ти, Миколо, та таке робиш? Як це жінка приїде, а шуби нема?
– А її вже тут нічого нема, – каже і язик заплітається.
– Ти всі речі попалив?, – сплеснула я руками.
– Так, що сам купив, те й палю, маю право.
– А що вона тобі каже?
– Каже, що не вернеться, то нащо мені те все аби в хаті стояло?
Отак, двадцять років жили, старали, визбирував її, як не знати яку паню, а тепер все здиміло. Може, то іншим людям до розмови, але мені ж то сусідити з ним далі, а як він захоче ще щось натворити? Знаєте, я його не виправдовую, але як чоловік для тебе і дітей все життя працював, а ти собі втекла без «будьмо си здорові», то як воно називається? Та діти дорослі, так, але ж куди ти вернешся, жінко, вже літа молоді проминули. Що мені тепер робити – я не знаю, бо сусідка то все тихо, так наче нічого й не відбувається.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
