fbpx

Сусідка мене попросила поставити на маму свічку на сорок днів, бо вона не планує приїжджати і замовляти службу. Я погодилася, але з іншого боку, не розумію, чому мене має переймати чужа людина

Моя сусідка Віра вже роки живе в Німеччині і діти всі там, сюди майже не приїздила, близьких родичів у неї немає, лише була мама.

Баба Люба навідріз відмовилася їхати до доньки за кордон, а коли вже настала глибока старість, то сама Віра не хотіла забирати маму:

– Як не стане її там, то ти знаєш скільки коштує купити місце на кладовищі та вся церемонія? А тут все безкоштовно, тільки священникові заплатити та прибрати, то мені вийде на копійки.

Я не знаю, чи сумувала баба Люба за донькою, бо вона мені ніколи нічого не говорила. Вона була зайнята своїми курми та невеличким городом, де й квіти садила і зелень та трохи картоплі, бо все хотіла мати своє:

– Скільки мені того треба – я собі посаджу аби в чужих не просити, – казала.

Звичайно, Віра передавала матері купу всього з-за кодону і я особисто ходила та забирала ті сумки, де були й продукти, й побутова хімія і солодощі, одяг.

Але баба Віра половину з того віддавала сусідам, бо одягу не хотіла. А на хімію казала, що у неї є мило господарське і їй нічого не треба.

На Вірине щастя жінка була дуже міцна і до вісімдесяти років давала фору мені молодій, вона й до церкви ходила, й до своїх «дівчат», і поралася сама біля хати. Все у неї було чистенько та акуратно.

Віра купила їй дорогий телефон і підключила інтернет, щоб вона могла з нею спілкуватися. Але сама баба казала, що вона дзвонила не більше, ніж раз в тиждень.

Мені здавалося, що баба й не знає, що таке самотність, бо вона завжди говорила, то до курей, то до кота, то до всіх, хто по дорозі йде – все її цікавило. До мене приходила та чи з дітьми посидить, чи просто так побуде.

Аж тут вона раптово злягла. Я Вірі подзвонила, що матері зле і вона приїхала та була біля неї в останні дні.

Попрощатися до баби прийшла вся вулиця та й з церкви люди, всі, хто її знав, людей було дуже багато. У нас церемонія прощання передбачає, що потім людей запрошують на поминки, щоб згадати добрим словом жінку.

Але Віра нікого не кликала.

– Я не збираюся витрачати гроші на людей, яких я взагалі мало знаю і яких вже більше бачити не буду.

– Але твоя мама їх знала, – я намагалася їй пояснити, що у нас так не заведено.

– І що? Вона знала, а я ні.

Далі Віра почала збиратися і прийшла до мене та дала мені ключі від хати:

– На тобі сто євро та провітрюй хату час від часу, щоб не затухла, поки я її не продам. Кури собі забирай, кота теж. Будемо на зв’язку, – попрощалася вона.

– Слухай, а як же служба? Дев’ять днів, сорок, рік?

– Я там її пом’яну зі своїми. А ти з тих грошей, що я тобі дала купи свічку і постав на могилу. Бувай.

І вона поїхала. А я сиджу ні в сих, ні в тих. Ніби й все добре вона сказала, вона її донька, але то якось дуже мені дивно. Як би вам пояснити, що мені не так… От каже священник: «Люба прощається з односельцями…».

Але по-факту, вона й не простилася. Ні ми з нею, ні вона з нами. Для мене баба Люба була дуже доброю жінкою і вона нікому нічого поганого чи лихого не сказала і не зробила.

Було б добре згадати її серед нас, сусідів та односельчан, але ж ні. Жінки теж шепотілися, що Віра просто шкодує грошей на поминки, але я думаю, що справа в іншому – Віра вже геть не хоче знати наших звичаїв і їй цього не треба. То й нащо мені цим перейматися?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page