Синові було майже 30 років, коли він мені повідомив, що він має дівчину і вона при надії. Наталя була вже на 5 місяці. Що я могла сказати? Дитина лише на радість. Сказала синові, що правильно було б одружитися, та й якнайшвидше, щоб до появи малюка уже шлюб узаконили. Весілля зробили невелике, покликали родичів у недорогий ресторанчик, та й усе.
Тут і постало питання, де жити молодим. Я постійно на роботі, квартира у мене на дві кімнати, переважно мешкала у своїй кімнаті. От і вирішила, що краще було б дати жити дітям разом зі мною. Ну не пускати їх з маленькою дитиною по орендовані квартири ж?
Переїхали вони до мене, і тут почалося. Що не день – нове непорозуміння. То вони не можуть знайти спільної мови у побутових питаннях, то Наталя Пашу до когось ревнує. Я спочатку намагалася не втручатися, потім вже заспокоювала невістку і сина, говорила, що це через свій стан невістка так поводиться. Але ні, після появи онука, запал Наталі нікуди не подівся. Я прокидалася від їхніх з’ясовувань стосунків та засинала під них. Мало того, у сміття пішло більшість мого посуду, який мені ще мама подарувала на моє весілля. Коли я йшла на роботу, то тільки там і відчувала спокій. А нащо ж мені в мої 55 років постійні концерти слухати?
Втім, через півтора роки такого життя я не витримала. Вирішила, що раз зарплата у мене нормальна, залишу молодих у своїй квартирі, а сама орендую собі житло, щоб спокійно жити. Тоді ж невістка повідомила, що вона при надії другою дитиною, і я знову переконалася, що рішення було правильним. А то знову все по кругу закрутиться.
Втім, так минуло три роки. А потім приїхала я до них у гості і випадково побачила платіжку за квартиру у ящику поштовому. Я була вражена, адже там борг був не маленький уже. Я давай питати Наталю, в чому річ, а вона мені у відповідь, що квартира не її, навіщо їй платити. Син взагалі й слова не сказав. Все лягло на мої плечі. Алея впоралась.
У шістдесят я поїхала до подруги яка дванадцять років працює у Італії, на гостину. Слово за слово і ось я уже колежанка старенької сеньйори, яка досить таки жвава і єдине що їй потрібне – розумна співрозмовниця, яка супроводжуватиме її скрізь. Там, я й залишилась. ну а ще через три роки моя колишня сусідка телефонує мені. І тут я дізнаюсь, що мій син у моїй квартирі уже не живе, а залишив її своїй дружині, ну а та уже туди привела пана з яким щасливо там живе. Уявляєте?
Телефоную сину, а він і до того зі мною розмовляти не надто хотів, а це узагалі буркнув, що про колишню чути не хоче і що я сама маю з усім розібратись.
Подруга каже, що я повинна поїхати і повернути своє. Але ж там мої онуки живуть. Я й досі через сусідку, сплачую комунальні. Вирішила, що поки, мені те житло якби і не потрібне надто, хай діти мешкають, а потім уже коли повертатимусь розберусь.
Мене ніхто не розуміє, але я думаю ось як: син від мене ніби як відмовився, так може хоч невістка з діточками доглянуть із вдячності за дах над головою?
Головна картинка – intermarium.news.