Сусідку я зустріла випадково, на ринку у рибному ряду. Хто б міг подумати, що за чотириста кілометрів від рідного дому у черзі за карасями я побачу Лідію Семенівну: “Донечка, ти тут? А я думаю, чого ти не приїхала як мами і бабусі не стало”. Я з рук зронила все, що тримала. Таки сестра виконала обітницю

Сусідку я зустріла випадково, на ринку у рибному ряду. Хто б міг подумати, що за чотириста кілометрів від рідного дому  у черзі за карасями я побачу Лідію Семенівну: “Донечка, ти тут? А я думаю, чого ти не приїхала як мами і бабусі не стало”. Я з рук зронила все, що тримала. Таки сестра виконала обітницю.

Це вже зараз я розумію, що з’явилась на світ надто рано, як для своєї матері. Коли мені виповнилось 16, мамі було 33 роки. Ми з нею були більше подругами ніж мамою і дитиною.

Доводилось нас обох виховувати моїй бабусі. Мама бігала на побачення, я гуляла у компанії друзів, в нас життя вирувало. І лиш бабуся була вічно чимось невдоволена і завжди вичитувала нас.

Мамі казала, що вона не думає про майбутнє, не дбає про завтрашній день, а в неї ж донька, тобто я. Ну а мені діставалось за погані оцінки і за те, що я геть закинула навчання.

Ми з мамою сміялись і перешіптувались за спиною у бабусі. Що вона розуміє? Геть життя не знає. В голові лиш магазини, знижки і купони на знижку, що вирізались дбайливо з газет.

Та сміх наш врапт зник, як тільки злягла наша бабуся. Виявилось, що ми без неї безпорадні геть. Гроші витрачались у день зарплатні маминої, а жити не було на що.

— То що, було сумку не купувати? – розводила мама руками.

Я пішла працювати одразу після школи. Фактично, саме я утримувала нашу маленьку сім’ю, бо ж мама не розуміла звідки що узяти і як розпоряджатись фінансами. Як бігала на побачення, то так і продовжувала.

Вже коли я в Польщі на заробітках була, мама вийшла заміж. Так просто і буденно повідомила, що потрібно ще грошей, адже вони із нареченим от вчора вирішили, сьогодні одружились, зібрали друзів, посиділи в кафе, а на ранок хліба придбати не мають за що.

Я не покидала маму і допомагала їй фінансово, адже вона швидко пішла в декрет, а бабуся була не здорова і на утриманні у мами.

Бабуся рухалась, ходила по квартирі, навіть їсти могла приготувати, але на тому і все. Вона все більше лежала, хоча була при добрій пам’яті.

Я приїздила додому допомагала мамі з моєю сестричкою, купувала одяг і взуття як для малої, так і для мами. Другий мамин чоловік виявився прекрасною компанійською людиною, але ніяким татом і чоловіком.

Роки минали, сестра скінчила школу. Тоді мені було вже 36, а я досі не була заміжня. Вже й махнула на особисте життя рукою, аж тут на тобі – доля на порозі.

Василь закохався у мене чи не з першого погляду. Ми в Польщі разом працювали і коли він заміж мене покликав, я погодилась:

— Послухай, Алло. – каже мені Василь одного разу, – Я розумію, то твоя родина і ваші стосунки мені не відомі, але в нас самих скоро буде дитина. Давай вже їй дбати на майбутнє. У твоєї сестри є мама, і тато, і бабуся, і руки, і ноги. Ти свій обов’язок виконала. Далі вже хай самі. Не вік же тобі їх годувати?

— Ти не можеш от так нас покинути. – шипіла у трубку сестра. – Мені навчатись треба, у мене своє життя. Ми на тебе розраховували. Ти на мене маму і бабусю кидаєш? Совість є? Я в чім винна?

— Але ж у мене малюк, – кажу Світлані, – Я не працюю, ми дім будуємо. Та й живу я далеко. Пробач, сестро, але я більше вам не помічник.

Ще кілька разів сестра намагалась мене совістити. Мама і бабуся говорили мені і про сім’ю, і про обов’язок, а коли я не витримала і сказала, що майже 20 років їх усіх утримувала і не заслужила таких слів, почула, що тепер я не їхня сім’я і повинна про них забути, бо й вони мене знати не бажають.

І от минуло 15 років. У місті, яке стало мені рідним, за чотириста кілометрів від дому де я виросла, у черзі за карасями я зустріла сусідку поруч якої жили мама і бабуся:

— А ти тут живеш? А чого не приїхала з мамою і бабусею попрощатись? У Світлани питала, а вона лиш відмахнулась. Хоча що з неї узяти, вічно весела і щаслива, в пошуках чого б за комір залити.

Я з рук зронила все що мала. Таки стримала сестра слово і мама і бабуся. Навіть попрощатись не захотіли. Не пробачили, викреслили мене зі свого життя.

Брела додому а очі нічого не бачили. Запізнилась. Я ж вірила у те, що колись і мама порозумнішає, і бабуся мене зрозуміє, і сестра мені буде сестрою. Десь у світлому майбутньому ми мали бути дружною сім’єю.

Нема того і не буде. Скажіть, невже моє бажання відокремитись, жити власною сім’єю було аж настільки не правильним і я не заслужила хоча б із мамою попрощатись?

Як я мусила вчинити? Я така не хороша донька?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page