Сусіди з якими за ці три місяці стали ближчі ніж родина, вийшли провести нас. Марися плакала, вона і досі не розуміла, чому ми повинні їхати з такого прекрасного місця де в неї вже повно друзів. Я й сама говорити не могла. Лиш обіймала таких дорогих серцю людей. Аж тут із будинку вибігла Ніна Олександрівна: “Кофтинка, – горланила вона на всю, – Кофтинка моя синя, Яку я тобі дарувала три місяці тому. Віддай. Де вона? Віддай”.
Запала незручна тиша. Я, чесно кажучи, розгубилась і дуже. Якщо чесно, ту річ я поклала у шафу на окрему полицю і просто забула за неї. Де вона зараз, навіть і сказати не могла. Але Ніні Олександрівні цього не поясниш. Вона стояла і справді чекала коли ж я поверну їй річ, яку вона мені “подарувала” щойно ми сюди приїхали.
Я педагог з десятирічним стажем. Викладала англійську мову і була завучем у нашій сільській школі. Учнів не надто багато, але ми були справжньою дружною родиною. Наші діти приймали участь у художній самодіяльності, здобували грамоти і перемагали на олімпіадах. Таке звичайне, таке рідне і таке далеке нині життя.
Наше селище на харківщині практично зрівняне з землею. Школу вони знищили у перші ж дні. Наскільки мені відомо, наше село звільняли і окуповували вже тричі, хоч мої дані не можуть бути точними, адже зв’язку практично немає. Я з донькою виїхала коли нас звільнили вперше. Не можу розповісти, як нам жилось в окупації. Немає слів, які б могли передати увесь той бiль, і жaх. Багато хто виїхав у перші ж дні до росії. Не тому, що чекали, ні. Люди втікали від вибухів і озброєних, часто не керованих людей на вулицях. Я ж з донькою Марисею все ж змогла дочекатись наших. Тоді й евакуювались уже на територію України.
Виїхали ми в Хмельницьк. Винайняли квартиру у Ніни Олександрівни. Подруга і колега поїхала за кордон, я ж не хотіла покидати рідну Україну. не уявляла себе за її межами і все тут. Та й Марися сказала, що хоч скраєчку, але там де мова рідна і все своє.
Ніна Олександрівна одразу розпитала хто ми і звідки. За свою старесеньку квартирку з відсирілими кутками вона попросила п’ять тисяч. Гроші взяла одразу за два місяці на перед. Я й не думала, що ми затримаємось довше. Більше збережень у мене не було, тож я щиро вірила що ми повернемось додому.
Як тільки господиня квартири дізналась, що я є вчителем англійської, одразу попросила “за винагороду” займатись з її двома онуками випускниками. Мовляв, їхня вчитель виїхала а от до ЗНО підготуватись потрібно. Я погодилась. Звісно, всю вартість занять я з неї брати не збиралась, але щиро вірила що хоч на харчі нам з донькою вистачить.
Хлопці були розумні і виховані, тут нічого казати. Завдяки їм до мене прийшло ще четверо учнів і я таки змогла прогодувати і себе і доньку, але їх бабуся не поспішала оплачувати їх навчання.
— Ось. – принесла Ніна Олександрівна цілу торбу речей, які пахли нафталіном на всю округу,- Візьми собі щось. Це мої улюблені речі. Я в них дівувала. Зняла з горища. Думаю, тобі точно щось згодиться.
Я людина ввічлива, звісно, говорила, що нічого не потрібно, але вона так просила, що я просто не змогла не узяти хоч щось. Речі були, напевне десь 70-х років. Деякі я навіть не розгортала, адже боялась що посипляться в руках. Узяла собі невелику кофтину синього кольору. Просто з ввічливості. Пам’ятаю, такий був у нашої бабусі. З перламутровими гуд
Прожили ми в неї три місяці. Зрештою, вона заявила, що ми тепер повинні оплачувати не п’ять а вісім тисяч за проживання. Такої суми я не мала, та й подруга яка виїхала за кордон кликала до себе. Вона влаштувалась працювати у Німеччині і винайняла там житло. Сказала що є робоче місце і для мене а в квартирі яку вона орендувала ми зможемо проживати разом, так і дешевше і легше буде всім. Я довго не хотіла погоджуватись, але коли почула що мушу платити 8, зрозуміла, що виходу немає. Роботи я також не знайшла.
Того дня ми прощались з усіма сусідами, які стали нам рідними за цей час. Не знаю, як би я жила без цих прекрасних людей. Вони не просто прийняли нас, вони впустили нас у своє серце і від душі допомагали. Не нав’язливо. Просто і полюдськи.
З Ніною Олександрівно ми розрахувались. Вона обстежила житло на предмет завданої нами шкоди, попросила ще дві сотні за вимикач у ванній, який чомусь на її думку, став заїдати і не вмикати світло так, як вмикав раніше, і забравши ключі пішла собі з Богом. Звісно, про те, аби оплатити навчання онуків мови не було. “Забула”, напевне.
Коли ми вже мали сідати в таксі до вокзалу, то почули крик. Ніна Олександрівна просто неслась до нас і все волала про те, що я повинна повернути її синю кофтинку.
Якщо чесно, я склала її на полицю у шафу і просто забула про її існування. Де вона була зараз, я просто не уявляла.
— Немає? – протягнула вона розчаровано. – А як же ж я тепер? – озирнулась розгублено довкола, – Як?
У неї аж сльози на очі виступили. Я мовчки зняла свій светр у якому була і віддала їй. Зрештою, у нас був один розмір і вона щоразу як бачила мене в ньому повторювала, що він дуже гарний.
Ніна Олександрівна прийняла подарунок і додала:
— Якщо знайдеш у своїх речах, зателефонуй мені і я скажу адресу куди потрібно буде переслати мою улюблену синю кофтинку.
Валерія В.
18,06,2022
Головне фото ілюстративне pexels.
