10:00 подзвонила Ліля, сказала, що заїде в гості. Я, звичайно, рада, але я ж не одна живу, правда? Довелося дзвонити чоловікові:

— Коханий, до нас ввечері Ліля заїде, ти не проти?

— Ти знаєш, я думаю, це питання краще обговорити з мамою! Ти ж знаєш, як вона почне переживати, і взагалі, це ж її дім… — повідомив мій благовірний і відключився.

Хммм… Цього я і боялася…

Зінаїда Іванівна дуже не любить гостей. Принаймні тих, яких не запрошувала сама. Пам’ятаю, якось після весілля до нас заїхали мої батьки – привезли багато фруктів з саду, м’ясо, овочі… Свекруха, охаючи і охаючи, прийняла подарунки, а потім, коли вони поїхали, вичитувала мене на кухні: “Хай батьки твої по дзвінку приїжджають, що за сільські замашки”. А нічого, що вона сама з села і виросла в селі?

До слова, свекруха дуже уникає згадки про своє сільське походження. У розмові намагається не згадувати про своїх батьків і рідне село. Ретельно одягається, намагаючись наслідувати стиль міських модниць. Пакет молока не ставиться в холодильник просто так – частина наливається в білий фарфоровий молочник, тому що “всі культурні міські люди так роблять”. Уявляю, що з нею трапиться, якщо я посмажу картоплю і виставлю її прямо в сковороді на стіл. З цікавості часом хочеться провести такий експеримент, але поки не наважуюся – бережу її рівновагу.

Але щось я відволіклася. Не інакше, як час тягну. А дзвонити все одно доведеться.

— Алло, Зінаїдо Іванівно! Ви не заперечуєте, якщо Ліля ввечері до нас загляне? — відразу беру я бика за роги.

— Ой, — так, відчуваю, свекруха схопилася за серце, — А що ж ти мене не попередила заздалегідь, хоча б за тиждень? Ось так з бухти-барахти запросити людину в дім… Та й взагалі, у мене на вечір свої плани були, ми з Людочкою збиралися …, — відчуваю, як звивини свекрухи шалено обертаються, намагаючись придумати гідний привід для відмови. Але я не перший рік одружена, мене просто так не візьмеш.

— Зінаідо Іванівно, та ми вашим планам зовсім завадимо, — щебечу я, — просто тихо посидимо, подивимося фотографії з літнього відпочинку, вип’ємо чаю, я ваших улюблених тістечок куплю, — так і бачу, як посмішка сповзає з її обличчя.

— Ну, якщо тільки ненадовго, — нарешті видає вона і відключається. Ура, перемога!

15:00. Через візит Лілі роботу довелося взяти додому. У шаленому темпі складаю календарно-тематичне планування і робочу програму на навчальний рік — в понеділок обіцяла здати завучу. Веду 7 предметів в початковій школі. З усіх цих предметів потрібно проставити ймовірні дати так, щоб все збіглося з кількістю годин, відведених на це. Сиджу вже третю годину, кінця-краю моїй роботі не видно.

18:00. Чоловік, повернувшись з роботи, влетів в мою спальню як метеор і почав ритися в комоді в ящику з документами.

— Що загубив? – кажу, – Давай пошукаємо разом.

Він повертає до мене бліде обличчя з тремтячими губами. Я бачу вираз його обличчя і розумію, що на мене чекає нескінченний потік емоцій:

— Я! Шукаю! Це! Як його! Свідоцтво! Про шлюб! Я хочу подати на розлучення! Я не можу бачити, як моя улюблена жінка переймається через твої витівки! Що ти з нею зробила, що ти їй знову сказала?

Насилу починаю осмислювати його слова. Так, він говорить про улюблену жінку, причиною переживань якої є я… Хто ж це? Аааа ну так, звичайно!

— Що цього разу? — спокійно цікавлюся я.

— Мама через тебе плаче! Піди і вибачся перед нею!

— Я вже зрозуміла, що зіпсувала їй настрій! Ось тільки поки не розумію, де завинила, може, ти мене просвітиш? — я щосили намагаюся стриматись, але емоції мене вже переповнюють, і сльози зрадницьки ллються з очей.

— Можливо, ти запитаєш у неї? — в його голосі звучать високі нотки. Руки, що стискають свідоцтво про шлюб, ледь помітно тремтять.

У пам’яті перебираю, як пройшов мій сьогоднішній день зі свекрухою: вранці нагодувала її свіжим сніданком, попрощалася, пішла на роботу. Повернувшись з роботи, приготувала обід і пішла друкувати плани — часу на те, щоб посперечатися, у нас просто не було. Про що я й кажу чоловікові.

Нічого не хочу чути! Іди і негайно вибачся перед нею! Це моя мама! — чую я голос чоловіка, далекий і немов чужий.

19:00 свідоцтво про шлюб покладено в шафу. Хиткий мир в нашому домі відновлений.

Винного знайдено — це я… Скривджені, прихильно прийнявши з моїх рук гарячий чай і не менш гарячі вибачення, із задоволеним виглядом сидять на дивані — вечері чекають.

Так, і на майбутнє мені варто врахувати: мені потрібно припинити поводитися як квартирантка, тобто відсиджуватися годинами в спальні. Краще виходити в вітальню до свекрухи, слухати її монологи про подвиги цієї великої жінки в роботі і в побуті. І захоплюватися, захоплюватися, захоплюватися…

20:00. Лілька подзвонила і сказала, що не встигає заїхати. Запропонувала приїхати до неї — можна і разом з чоловіком. Чоловік кисло відмовився, порадивши знову просити дозволу у матері.

— Якій дозвіл, чоловіче? Я доросла жінка, мені 35 років, невже я не можу піти в гості до своєї сестри, не відпрошуючись при цьому у твоєї матері?!

— Ти знову хочеш її засмутити?

О Госсссподииии!

23:00. До Лільки все ж поїхала. Не відпрошуючись у свекрухи. Гарно посиділи, подивилися літні фотографії, позгадувати дитячі роки…

Додому приїхала пізно. Мене зустріли крижаним мовчанням. Тепер зі мною не розмовляють вже двоє… Але хоча б розлученням не потикають, і на тому  дякую…

00:00. Сидимо на кухні вдвох з котом. Він поїдає кролика у вершковому соусі. Я сумно п’ю чай і закушую його бубликами. На кухні з’являється свекруха в рожевому махровому халаті і демонстративно вимикає світло. Нічого не пояснивши, йде в спальню.

Ну і хто ж я після цього, якщо не квартирантка?!

Автор – Aйша Iдрісова.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!