Галина Іванівна стояла біля вікна в передпокої та обережно перегортала сторінки старого пухкого тому – в самому кінці бракувало добрих трьох аркушів.

— Мамо, ну навіщо ви знову мою книжку взяли? — мовила Галина Іванівна, і голос її прозвучав стомлено. — Є ж уже вдосталь паперу туалетного, повну шафку в сінях склала. А ви й далі за своє.

Матір навіть очі не одразу підвела. На її обличчі на мить з’явився ледве помітний, холодний вираз — суміш зловтіхи та глибокого, задавненого переконання у власній правоті. Вона знала, що донька рахує ті сторінки, бачила, як ті пальці дрижать над обкладинкою, і це лише додавало їй впевненості.

— Це ж видання шістдесятих років, — донька не вгавала.— Його вже не надрукують більше. Ви ж самі мене колись до читання привчали. Купували мені ті казки, потім повісті, з міста везли, хоч сумка вже важка була. А тепер що робите?

— Привчала, бо нерозумна була, — відрізала мати. — Думала, розумною ростимеш, людьми керуватимеш або хоч людську мову краще розумітимеш. А ти в ті сторінки встромила носа й світ довкола себе бачити перестала. Всі ті казки тобі мізки й затуманили.

Галина Іванівна не стала сперечатися. Вона притиснула книжку до грудей, повернулася й пішла до своєї кімнати, щоб заховати її на найвищу полицю шафи, за старі рушники. Вона знала, що мати все одно нишком шукає ті книжки. Бере не лише на туалет чи для хатніх потреб, а й просто так, щоб кинути в піч під сухі тріски, коли розпалює зранку. Всі б їх попалила, якби могла дістати. Але донька ховала високо, дістати без стільця було важко, а підніматися на табурет у вісімдесятирічному віці матір вже боліли суглоби.

Іноді мати сиділа вечорами біля вікна й дивилася на ті книжкові спинки за склом й тихо плакала.

Не через знищені сторінки вона плакала, а через те, що бачила в них причину всього свого материнського болю. Якби не ці книжкові вигадки, якби не ця пристрасть шукати в житті того, чого в ньому майже не буває, мала б її Галина звичайне людське щастя. А так їй уже п’ятдесят вісім. І немає жодної надії, що хоч з кимось вона буде віку доживати.

Хто ж її так виховав? Сама ж і виплекала на свою голову цю чутливість.

Віра Степанівна пам’ятала, як Галина тоді закінчувала навчання, готувалася працювати в школі, була світла, повна мрій. І полюбила хлопця. Вадима з сусіднього села. А потім Вадиму прийшла повістка. Відправили в Афганістан. І чоловік зник. Жодної звістки, жодного листа після першого місяця. Пропав безвісти, як і багато інших.

З того часу Галина ніби застрягла в тому літі. Вона відмовилася від усіх залицянь, не захотіла навіть слухати про інших чоловіків, які пробували свататися пізніше. Казала матері прямо й спокійно, без сліз: «Я відчула справжнє кохання, мамо. Я знаю, як це буває. Більшого мені не треба, а меншим я жити не зможу». Якби не була така вчена, якби не перечитала тих сотень томів про вічну вірність та високі почуття, то вже давним-давно мала б і чоловіка, і дітей, і звичайні щоденні клопоти, які тримають людину на землі. Були б онуки, бігали б по подвір’ю, шуміли, вимагали уваги. А то лише витає в хмарах, ходить щодня на роботу в школу, вертається в порожню хату й дивиться у вікно на ліс. І як вона буде на схилі літ сама? Стіни ж не обіймуть, сторінки взимку не зігріють.

Матір зітхнула, встала з ослона й повільно пройшла до шафи, придивляючись до чергової товстої книжки.

Галина Іванівна тим часом вийшла на ганок. Осіннє повітря було чистим, прохолодним, з двору пахло сухою травою та опалим листям. Вона сіла на дерев’яну сходинку й поклала руки на коліна. В голові знову й знову виринали події того далекого дня, коли вона востаннє бачила Вадима.

— Я повернуся, Галю, — сказав він, і в його голосі відчувалася така певність, що вона тоді навіть сумніву не мала. — Я там довго не затримаюся.

— Я чекатиму, — тихо сказала вона. — Скільки треба буде, стільки й чекатиму.

Він тоді дістав із кишені простий тонкий перстень.

— Візьми. Носи або просто тримай у себе, поки я не прийду.

Вони стояли тоді мовчки до самих сутінків. Ніяких гучних слів, ніяких обіцянок — просто стояли поруч, слухали, як у саду падають сухі гілки, і відчували, що зв’язані чимось таким, що не ламається від відстані.

А через пів року прийшов той перший і останній лист. Кілька слів на сірому папері, написаних олівцем: «Тут усе зовсім інакше, ніж нам казали. Але ти не хвилюйся. Я пам’ятаю про все». I більше нічого. Далі були місяці мовчання, потім офіційний папірець про те, що рядовий такий-то вважається зниклим безвісти під час виконання завдання.

Галина пам’ятала, як мати тоді ходила за нею по хаті й щодня торочила одне й те саме.

— Галю, треба жити далі. Ну що ти сидиш біля вікна годинами? Молодість же минає. Ось Микола питав за тебе. Чоловік роботящий, хата своя, батьки заможні. Піди з ним на танці у клуб, розвійся.

— Мамо, мені не треба Микола, — спокійно відповідала Галина, не повертаючи голови. — Я не хочу йти на танці.

— Та що ти вперлася? Його немає й не буде! Ти розумієш це своїм розумом чи ні? Зник безвісти — це значить усе. Життя не чекає, поки ти наплачешся. Мені онуки потрібні, тобі сім’я потрібна!

— Мені не потрібен абихто, мамо. Я знаю, що таке любити людину по-справжньому. Якщо я зараз піду до Миколи просто так, щоб хата не була порожньою, я сама себе не прощу.

— Та яка любов, Галю? — сплескувала руками мати. — Любов — це коли разом город копають, коли діти ситі й чоловік з роботи тверезий приходить! А все решта — це казки з твоєї книжки! Ти собі вигадала якийсь образ і тримаєшся за нього!

Ці розмови тяглися роками. Микола одружився з дівчиною з сусіднього села, виростив дітей, вже й онуків дочекався. А Галина так і залишилася в батьківській хаті. Вона ходила щодня до школи, вчила дітей мови та літератури, перевіряла зошити при світлі настільної лампи й жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Для неї те відчуття, яке лишилося після Вадима, було справжнім, живим і невід’ємним від її істоти. Вона не відчувала себе самотньою в глибокому розумінні цього слова — у неї був свій внутрішній світ, була улюблена робота, були спогади, які ніхто не міг у неї відняти.

Галина не гнівалася на матір. Вона розуміла матір. Для мами щастя вимірювалося простими, зрозумілими речами: великою родиною за столом, гамором і щоденними хатніми клопотами. Мати не могла збагнути, що можна жити іншим — тим пам’ятним відчуттям, яке лишилося від однієї-єдиної зустрічі під старою липою.