Свекруха легко, ніби пливла в повітрі, наблизилася до ліжка Марини. Вона була така нарядна, з красивою зачіскою, тільки на шиї чомусь був пов’язаний чорний шалик.

– Мамо, – жінка запнулася, згадавши, що свекруха казала називати її Галиною Сергіївною, тож ще раз звернулася на ім’я та по батькові, – як Ви пройшли, та ще й без маски?

Свекруха нічого не відповіла, тільки показала фотографію сина, але замість вишиваної сорочки на ньому була військова форма.

Зроблена була світлина кілька років тому, в День вишиванки, на фоні розквітлої яблуні в їхньому саду, і про армію тоді й мови не було.

– Галино Сергіївно, покладіть на тумбочку, потім гляну, мені вкололи заспокійливе, і я дуже хочу спати, а Ви посидьте трохи, – пересохлим язиком ледве промовила Марина й повернулася набік.

Але поспати їй так і не вийшло, бо ввійшла медсестра Ліля, її сусідка, що працювала в цій лікарні, і сьогодні була якраз її зміна. Вона, як тільки була вільна хвилина, зразу ж бігла в палату, бо дуже хвилювалася за неї.

– Як ти, Маринко? – запитала Ліля, – спала трохи?

– А Галина Сергіївна вже пішла? І фотку Сергія не залишила? – замість відповіді Марина засипала запитаннями медсестру.

– Маринко, з тобою все гаразд? – перелякалася Ліля. – Яка Галина Сергіївна, яка фотка? Та ж карантин, нікого не пропускають. Приснилося?

– Я ніби й не спала.

– Спала, спала, я ж тобі заспокійливе вколола, – Ліля на хвилю засумнівалася: казати – не казати, – а ти нічого не знаєш про свекруху і Сергія?

– Ні, а що? – схвильовано запитала Марина. – Щось сталося, відколи я в лікарні?

– Та-а, свекруху твою похоронили три дні тому.

– Як? Вона ж ніколи на здоров’я не скаржилася, ще й до пенсії далеко, – голос жінки затремтів, в очах забриніли сльози.

– Вдома нікого не було, щоб викликати швидку. Тільки ти не дуже переймайся. У селі всі вражені, що така активна й енергійна, ще молода вчителька так несподівано переставилася, земля їй пухом. Але твоєї кровці вона попила немало, тож думай про себе й дитину, якій тільки ти потрібна.

Та Марина не могла заспокоїтися:

– Розумію, донька її далеко, а де був Сергій та його жінка?

– Ой, Маринко, живеш у селі, а нічого не знаєш. Жінка його покинула. Чому, через що, чи через кого – не знаю. Сергіївна про нову невістку ні слова, ні пів слова. Це про тебе вона собі дозволяла характеристики роздавати.

– Не чула, ніхто мені не доносив, та й про що могла пліткувати?

– О-о, Сергіївна вміла, не як базарна тітка паплюжити, а «інтелігентно» так, із посмішечкою, мовляв, свати перебралися в нову хату, молодятам віддали стару, що потребує ремонту, хотіли, щоб зять її доводив до ладу, та він постійно на роботі, невістка могла б поїхати в Чехію чи Польщу щось заробити, поки нема дітей, але там треба рухливих і моторних, не таких повільних, як її невістка.

– Та знаю, – зітхнула Марина, – я так боялася, коли вона приходила до нас. Ніколи нічого вона мені в очі не казала, лише очима по кімнаті водила, важко зітхала, хмикала, кривила свої завжди намальовані губки, щось шепотіла синові, щоб я не почула.

– Отож, а в школі, пам’ятаєш, як учні не любили Сергіївну, та навіть боялися? Батьки й дирекція від неї в захваті: на уроках дисципліна, сама вона ніколи-ніколи голос не підвищить, діти предмет знають. Вміла вона подивитися таким довгим пронизливим поглядом, а потім тихо-тихо щось сказати чи перепитати. Тоді в класі чути було, як муха дзижчить. Якщо дитина не вивчила, щось не знала, ніколи вона не соромила, не дорікала, а спокійнесенько так двійку вліпить, і не одну, і не одному, щоб потім батьки бігали за нею й просили, щоб дитина виправила.

– Пам’ятаю, вона ж мене вчила, – згадала шкільні роки Марина. – Я добре знала хімію, навіть їхала на олімпіаду, та зайняла лише четверте місце, чим Галину Сергіївну дуже розчарувала, бо її учні завжди займали перше-друге місця. Думаю, що в неї в районі просто все було схоплено, тому й перемагали. Коли до мене підійшла якась вчителька й запитала, чи потрібна допомога, я відмовилася й не принесла нашій хімкині чергову перемогу. Відтоді мене й незлюбила, мовляв, не варто мені довіряти.

Ліля засміялася: «То як же вона довірила тобі сина? Бачу, рідні діти її не дуже слухали».

– Але вода й камінь точить. Постійне незадоволення мами то сватами, то хатою, то невісткою-студенткою – і, як результат, син нарешті зрозумів, що не з тою одружився, – сумно мовила Марина. – А те, що я, коли їхала на сесію, бо перевелася на заочне, Богданчика віддала до своєї мами, дуже її образило.

– Скажи мені, Маринко, якщо її донька постійно живе в Польщі, якщо вона так любить онука, якщо їй не подобається, що її син живе в старій хаті, то чому не візьме вас до себе?

– Вже хотіла, хоч раніше говорила, що її хати для доньки. Але я вже не хотіла бути ученицею в пані вчительки вдома. Коли ми тільки одружилися, і я ніяково сказала «мамо», вона мені заявила: «Я мама для доньки, для тебе – Галина Сергіївна».

– Невістка – чужа кістка. То мені зі свекрухою дуже пощастило, справді, як мама рідна.

– Лілю, моя свекруха вже на правді, Царство їй Небесне. Я їй давно пробачила, тепер хай Бог їй простить, всі ми не безгрішні, – витерла сльозу Марина. – А життя в неї також нелегке було, чоловіка не стало, залишилася з двома дітьми, дала їм освіту, зробила весілля доньці та сину, надіялася, що житиме біля неї, а та поїхала в Польщу й не думає вертатися. А чому вона сьогодні до мене в сні прийшла? Я не хотіла йти до неї жити, то вона мене тепер хоче на той світ забрати?

– Марино, будь мудра, жінко, навіщо ти їй там потрібна, – розсміялася Ліля, – не плач, не тривожся, дякуй Богу, що ми тебе виходили від запалення, приймай заспокійливе, оціни себе нарешті. Молода, красива, освічена, маєш роботу, ростиш сина – все в тебе буде добре. Але, думаю, казати тобі – не казати, бо я тебе знаю, всіх жалієш і прощаєш, спішиш допомагати, про себе забуваєш.

– Напевне, щось про Сергія? Чомусь я його на фотці бачила у військовій формі.

– Так отож, – зважилася Ліля, – коли його покинула друга жінка, він пішов у військкомат, підписав контракт і поїхав на Схід. Там був поранений, лікувався в Мечникова в Дніпрі, його відпустили на попрощатися з мамою із тим, що долікується за місцем проживання. То він зараз у нас, у травматології, про що тобі хотіла сказати Галина Сергіївна. Мабуть, вона покаялася і хотіла б, щоб ви знову були разом. А тобі вирішувати, що робити: прощати – не прощати, прийти до нього чи ні, чекати, щоб він перший підійшов.

Фото: Олександри К.