Свекруха нас ошелешила звісткою, що переїжджає до нас жити, бо квартиру свою віддає доньці.

– У Ліди скоро друге з’явиться, то як я буду в двокімнатній квартирі жити одна, а вони по орендованих? Тим більше, що хата моя, – наголосила вона своєму синові.

Ну і не заперечиш, хоч сказати є що. Раз Ліда хоче в двокімнатну квартиру, то хай орендує матері однокімнатну. Хіба не так? У нас хоч і будинок, але не хороми, всього три кімнатки і вона ще наголосила, щоб їй звільнили ту кімнату, де вона з чоловіком жила. Діти вже один на одного, що треба ділити одну кімнату на двох. Я те все прибираю та мию, переношу – спини не розігнути, лиш один чоловік мрійливо мружиться, бо мама йому буде пекти його улюблені чебуреки.

– Діти, я до вас не мішаюся, живіть собі як жили, на кухні ти, Наталю, ґаздиня, та й по дому також, тому я лиш собі буду збоку і нікуди не лізтиму.

Чоловік одразу поник, а я б і позловтішалася, лише не маю чого, бо ж вона буде собі збоку сидіти та чоловікові на мене капати. І так між нами за стільки років не все слава Богу, а тут він буде мати союзницю.

Отаке життя нас чекає, а виходу іншого й нема, бо звідки нам грошей взяти на нову хату чи квартиру, коли ми й так від зарплати до зарплати живемо, дітям скоро вступати, а на які гроші вчити?

І от почала свекруха з нами жити і ні за холодну воду, як я думала…

Все собі любить ввечері вийти до сусідок на лавицю та ляси точити, поки я з роботи та по господарці пораюся. І одного разу я почула, що вони там між собою там балакають і дар мови втратила.

Сусідки як завжди почали за своїх невісток, що все на них, а вони й за холодну воду не візьмуться… Я тільки про себе думала, що з такими свекрухами не хочеться й до хати заходити, а ще й на них працювати треба.
І тут моя каже…

– А моя Марічка все встигає – і на роботі і по дому робити, а як смачно готує, що я навіть на кухню й не заходжу, бо я вже розучилася так пекти. Та й Віктор мій біля такої жінки старається, а як інакше? Он крутиться та всюди його роботи видно, бо ж і на роботі втомлюється, але й вдома теж його руки все роблять, то вам не в місті біля телевізора сидіти.

Я завмерла. І справді, Віктор багато працює, а й я не помічала, завжди невдоволена, що з роботи пізно приходить, а що там тієї роботи, а у мене тут і город, і живність, і все треба пильнувати і я сама я не сиджу. А діти що, сказала зробити, а вони й забули.

І я сіла на лавку, бо я останнім часом нічого не помічаю. Не помічаю, що вдома порядок, хоч я й не робила генеральне прибирання і їсти є завжди на перекус, і ми з чоловіком рідше маємо суперечку, хоч приїзд його мами я добряче охарактеризувала.

І стала я до свекрухи придивлятися і прислухатися.

– Вітя, який ти у мене молодець, поправив ти паркан сьогодні, як я тебе просила, а то Марійка огірочки посадила, а кури те все розгрібають. А ти помітив та жінчину працю пошанував.

– Як добре, Марійко, що ти вчора нарвала кабачків, ти подивися, які ми з Олею насмажили тертюхи, не відрізниш від картопляників.

– А ти, Володику, який уважний, сам свій одяг складаєш і не треба вже за тобою пильнувати, то тобі пригодиться, як підеш вчитися і придивляйся як Оля готує, бо як будеш в гуртожитку раду собі давати?

А там вона натякнула, а там сказала, а там попросила, а отут подякувала і похвалила і все крутиться в правильному напрямку! Я тільки очима блимала, що отак можна, а не як я – рота розкрию і толку? Треба й далі придивлятися, бо колись і мені прийдеться з дітьми жити, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page