А я рада, що свекруха відчула все те, що відчував мій син. Думаю, якби вона те все не пройшла, то не було б між нами миру і взаємного прощення.
Мені пощастило піти в невістки до жінки, яка мала сина пізно і він для неї був ідеалом, а от я – ні.
Найбільше ж вона почала колотити, коли наш син Тарасик прийшов на світ передчасно. Два місяці ми були в інкубаторі, далі виявили, що ще й оченята слабкі і потрібна була велика сума і на саму операцію і на транспортування.
Тоді Віктор і прибіг до матері аби та помогла. Свекруха мала заощадження і витягла їх та дала. Я знала чиї це гроші і так само знала, що ми їх не зможемо віддати, адже на дитину треба буде багато витрачати, на всі реабілітації, тощо.
Коли ж я вернулася додому з дитиною, то слова подяки застрягли мені в горлі, адже свекруха стояла руки-в-боки.
– Це був останній раз, що я вам допомогла, я не чекаю, що ви мені віддасте ті гроші, але я, сину, тебе попереджала щодо неї. Я казала, що не буде з неї доброї дружини. Ви так хату спустите на дитину, а тут ще є частка твого брата. Тому, перегороджуй хату і обору та до мене не приходьте більше за допомогою.
Отак. Ми подумали, що так навіть і краще, ніж кожного дня одна на одну гиркати. Вітя поїхав на заробітки, а я була з дитиною. Було мені дуже важко, дуже. Допомагали мої рідні, щоб я могла хоч трохи перепочити.
Свекруха перемотала хвіртки між нами дротом і виходила лише зі свого боку на дорогу. Я не знала чи вона заглядає на сина, який вже бігав по подвір’ю, але, певно, так, бо доносили мені люди, що вона казала, наче окуляри в дитини більші за нього. У Тарасика й справді дуже великі діоптрії, але дитина бачить і це для мене головне.
Отак ми прожили п’ять років, до неї заходив лише Вітя, коли вертався з заробіток і то вона не дуже його леліяла, бо одразу казала, що він і схуд, і не береже себе, що я не ціную його зусилля і тільки гроші витрачаю на себе, бо ніде, ні на хаті, ні на оборі, не видно, що у них водяться гроші.
Час від часу приїздив її старший син, але потім вони виїхали за кордон, тому переважно вона давала собі раду сама.
Як я її зустрічала на вулиці, то віталася, але вона робила вигляд, що мене не знає.
Аж одного разу, йду я з магазину, погода похмура, я спішу, бо Тарасик сам у дома, як бачу свекруху – тримається за пліт. Почула мої кроки і каже:
– Поможіть мені дійти до хати.
Я остовпіла. Що з нею?
– Нічого не бачу, – каже, – а по хліб треба було вийти, я Зоя Павловска живу на Вербовій коло криниці.
Я мовчки взяла її під руку, не хотіла й голосом себе видати, а вона й далі каже:
– Я буду за тебе молитися, скажи мені, чия ти є, чую, що ти молода жінка.
Я не сказала, змінила голос і вигадала ім’я. Довела її до хати і сама пішла телефонувати Віті. Він приїхав і до матері пішов, вмовив її піти на огляд і проста процедура все змінила в її житті.
Вона прийшла на нашу половину і впала перед Тарасиком на коліна.
– Прости мені, дитинко, ти таке перебуваєш кожен день. Я давно хотіла прийти, Бог мені показав все, але я не знала як це зробити.
Відтоді свекруху як підмінили, між нами нема паркану, вона все записала на сина і Тарасик залюбки з нею лишається.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
