Свекруха прибігла вже наступного дня після моєї розмови із чоловіком, та й давай з порогу мені: “Що ти і хто ти? Ще не встигла і в сім’ю увійти, як слід, а вже воду вариш та колотиш нами. Чого туди куди не просили вмішуєшся?” Таки так, я – молодша невістка і в сім’ї нещодавно, але скажіть, хаба маю мовчати, як тут така не справедливість?

Свекруха прибігла вже наступного дня після моєї розмови із чоловіком, та й давай з порогу мені: “Що ти і хто ти? Ще не встигла і в сім’ю увійти, як слід, а вже воду вариш та колотиш нами. Чого туди куди не просили вмішуєшся?” Таки так, я – молодша невістка і в сім’ї нещодавно, але скажіть, хаба маю мовчати, як тут така не справедливість?

Ой, гарно мені свекруха майбутня співала, а як “донечкою” називала. Ще до весілля приїздила до нас кілька разів та все нахвалювала:

— Із під гарного дерева, то й плід смачний. Така родина у вас, то й ти, диви яка? А роботяща, а хазяйновита, а гарна ж. Ой. Ромчику, бережи дружини.

Ромка – менший син у сім’ї. Має він ще брата на три роки старшого. Ми з одного села, чи то пак – містечка. Якось так, що там усі всіх знають, але наші сім’ї ніколи не мали ні друзів спільних, ні справ. От, як тільки ми із Ромкою зустрічатись почали, то вже й познайомились ближче.

Та від людей було мені відомо про те, що дуже гарно моя свекруха майбутня допомагала сім’ї сина старшого. Про невістку лиш хороше усім казала, аж зайве, бо вже люди сміялись:

— Маринка все вміє, все знає і по воді ходить, – жартували жінки, коли ставала моя свекруха розповідати, як її сину пощастило.

Тож ішла я у ту сім’ю спокійна і вже у якості “донечки” для мами Зіни – свекрухи моєї. Жити ми одразу у квартиру мою переїхали. Колись то був татків холостяцький барліг. Багато років ми ту квартиру здавали, а це – вже ми із Ромкою оселились.

А тут, саме коли ми у відпустку в село приїхали, приходить Ромчик і так просто каже:

— Руслан. – брат його старший. – переїжджає із сім’єю у місто. Бабуся до батьків перебралась, старенька вже, а Руслану тато із мамою квартиру віддали. Так добре, тепер брат буде у місті жити, бачитимемось частіше.

Я аж підстрибнула. Обурило мене не те, що свекри зробили, а швидше от така спокійна і меланхолічно-філософська позиція чоловіка:

— То як, квартиру йому геть віддали? – запитую роблено спокійно, а сама до стіни відвернула обличчя, бо ж уже була кольору стиглої черешні від тих почуттів, що вирували в мені.

— Так, – каже Ромка, – Добре придумали, правда? А нам буде їх дім, уже потім. Якраз діти підростуть і ми туди переїдемо.

Я руки в боки і до Ромки. Давай оту наївність із нього знімати і очі відкривати. Радий він за брата? Гарно тато із мамою придумали? А те, що ми залишаємо на обіцянках і з діркою від бублика то нічого? Зате у брата квартира у місті.

Смішно, але Ромка спочатку і не зрозумів про що я. Довелось буквально на пальцях йому все роз’яснювати і пояснювати.

— Ти права. – каже вже через якусь хвилинку, – Або навпіл, або нікому. Не справедливо виходить.

А наступного ранку у мене на порозі свекруха. Давай вона мені прати і викручувати. Мовляв я ще й у родину не увійшла і року не прожила з чоловіком, а вже розлад у сім’ю вношу, чоловіка накручую.

— У вас є квартира, і в Руслана буде така сама однокімнатна квартира. Хіба не справедливо? У нас сім’я. Все у братів порівну і тепер однаково. Дому нашого тобі мало буде?

Але я вважаю, що обіцянка то лиш відомо кому, радість. Та й де справедливість у тому, що одному сину квартиру в столиці, а другому: “Так справедливо і в тебе вже є”. Та й не чужа я, хай і одружились ми пів року тому. Ми сім’я і стоятиму я за наше горою.

Ну от скажіть, хіба ж то я не права? Ви б змовчали?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page