Я дивилася на свекруху, в якої тремтіли руки, коли вона це читала. Пригадала, як стільки років і завдяки їй нічого не робила, бо вважала, що мало стараюся, що це я якась не така дружина, раз чоловік гуляє.
Ми прожили з Дмитром п’ятнадцять років. Купили трикімнатну квартиру, виростили доньку Поліну. З боку ми здавалися ідеальною парою, але останні роки ми просто ділили побут. Дмитро часто затримувався, ховав телефон і став зовсім чужим.
Для мене не було новиною, що він когось має, але, коли тобі подруги в очі про це кажуть, то я ставала на його захист, казала, що живу з ним заради дитини.
– Він нагуляється і вернеться,- казала я всі і ще й гордилася тим, яка я розуміюча дружина.
А потім випадково взяла планшет доньки…
Свекруха прийшла вчасно, бо я не знала, як їй повідомити про те, що вже починало стосуватися її.
– Юлю, я занесла пиріг, – сказала свекруха, проходячи на кухню.
Я дивилася на неї і відчувала, як усередині все тремтить. Я знала те, чого вона ще не знала. І я більше не могла це нести в собі.
– Маріє Іванівно, залиште пиріг. Мені треба вам дещо показати.
Я дістала планшет Поліни. Дмитро користувався ним останнім часом, бо свій розбив, а паролі міняти не став – думав, ніхто не загляне в старі додатки. Я відкрила збережене листування з жінкою на ім’я Інна.
Свекруха одягла окуляри. Вона читала мовчки. Її обличчя ставало сірим. У повідомленнях Дмитро детально обговорював із коханкою, як він планує розлучитися, коли Поліні виповниться вісімнадцять. Він обіцяв Інні, що «вирішить питання» з нашою квартирою, змусивши мене відмовитися від частки.
Але найгірше було в кінці. Дмитро писав: «У матері трикімнатна, вона там одна як королева. Продамо її житло, купимо їй однокімнатну десь на околиці, а різницю заберемо на наш новий будинок. Вона стара, їй все одно багато не треба».
Марія Іванівна відклала планшет. Руки її помітно тремтіли. Вона довго дивилася у вікно на голі гілки дерев. Потім перевела погляд на мене.
– Значить, погано я його виховала, – тихо сказала вона. – Прийдеться перевиховати.
Я не знала, що відповісти. У горлі стояв ком.
– Він де зараз? – запитала вона, збираючи сумку.
– Сказав, що терміновий виїзд на об’єкт. Повернеться завтра.
– Зрозуміло. Поліна знає?
– Вона це і знайшла.
Наступного ранку Марія Іванівна подзвонила мені сама. Її голос був твердим, без тіні вчорашньої слабкості.
– Юлю, збирайся. Поїдемо до нотаріуса. Я переписую свою квартиру на Поліну. Прямим даруванням. Щоб у нього навіть думки не виникло щось там ділити.
Ми зустрілися біля контори. Поліна приїхала з нами. Вона була дивно спокійною. Поки оформлювали документи, донька гортала щось у телефоні.
– Мамо, я все перевірила, – сказала Поліна, коли ми вийшли на вулицю. – Ця Інна працює адміністратором у клініці. У неї в профілі купа фотографій з татом. Вона навіть виставила фото тесту.
Я відчула, як земля тікає з-під ніг.
– Чекає дитину?
– Вона так пише. Каже всім, що скоро виходить заміж за успішного бізнесмена, який от-от отримає спадок і розширить житло.
Поліна подивилася на бабусю, потім на мене.
– Я не дозволю йому так з вами вчинити, – донька стиснула губи. – У мене є план. Бабусю, ви з нами?
– Роби, що треба, дитино, – відрізала свекруха.
У п’ятницю ми поїхали до тієї самої клініки. Поліна взяла з собою подругу, Марту, яка навчалася на театральному. Марта тримала на руках згорток, схожий на немовля – майстерно закутану ляльку-реборн.
Ми зайшли в хол. За стійкою сиділа та сама Інна. Вона посміхалася клієнтам, поправляючи волосся.
– Добрий день, – голосно сказала Поліна, підходячи до стійки. – Ви Інна?
– Так, чим можу допомогти? – дівчина привітно глянула на нас.
– Я Поліна, донька Дмитра. Це його дружина, а це – Марія Іванівна, його мати.
Інна миттєво змінилася в обличчі. Посмішка зникла, очі забігали.
– Я не розумію…
– Все ви розумієте, – Поліна говорила так, щоб чули всі в черзі. – Ви ж збираєтесь за нього заміж? Хотіла вас попередити. Ось Марта, – вона вказала на подругу. – Дмитро обіцяв їй те саме два роки тому. Дитина на руках – його. Він не платить аліменти і вигадує казки про спадок, щоб затягнути час.
Марта професійно зашморгала носом, притискаючи «дитину» до себе.
– Він казав, що розлучиться, – схлипнула Марта. – Казав, що ми будемо жити в трикімнатній квартирі його матері. А тепер я сама, і він навіть не бере слухавку.
Клієнти в холі почали перешіптуватися. Інна почервоніла плямами.
– Це брехня! Він мене любить! У нас буде дитина!
– У нього таких дітей по всьому місту вистачає, – холодно додала я. – І щодо квартир… Житло матері вже переписано на Поліну. У нашій спільній квартирі в нього лише третина. Машина моя. У Дмитра немає нічого, крім величезних боргів, про які він вам, мабуть, не встиг розповісти.
Поліна поклала на стійку роздруківки листувань Дмитра з іншими дівчатами, які вона теж знайшла на планшеті.
– Почитайте на дозвіллі. Ви там не одна в черзі на «щасливе майбутнє». І до речі, він дуже сильно хропе. Безсонні ночі вам гарантовані.
Ми вийшли з клініки швидко. Дмитро повернувся ввечері. Він сяяв, приніс якісь делікатеси.
– Дівчата, я вдома! – крикнув він з коридору.
Ми сиділи у вітальні. Марія Іванівна теж була тут. Вона пила чай і дивилася телевізор, не звертаючи на нього уваги.
– Що за збори? – Дмитро зупинився в дверях.
– Тобі прийшло повідомлення від Інни, – сказала я, вказуючи на його телефон, який розривався від дзвінків.
– Якої Інни? Ви про що?
Він взяв телефон, відкрив повідомлення і зблід. Інна написала йому все, що думає, додавши, що тепер такий «голий і босий» наречений їй не потрібен.
– Ти… ви… що ви зробили? – прохрипів він.
– Ми просто розповіли правду, – сказала Марія Іванівна, не відводячи погляду від екрана телевізора. – Юля подає на розлучення. Свою частку в квартирі ти можеш спробувати відсудити, але я дам гроші Юлі, щоб вона її викупила. Жити тут ти не будеш.
Дмитро почав кричати, що ми зламали йому життя, що це була просто гра. Він намагався підійти до мене, але Поліна стала між нами.
– Йди геть, тату. Твоє листування про бабусину квартиру вже бачили всі твої друзі та колеги. Я подбала.
Колеги по роботі, дізнавшись про його плани «виселити стару матір», почали ставитися до нього не так прихильно.
Дмитро намагався повернутися додому, але замки вже були змінені. Йому довелося зняти кімнату в гуртожитку.
Ми з Марією Іванівною тепер бачимося частіше. Виявилося, що в нас багато спільних інтересів, про які ми не здогадувалися всі ці п’ятнадцять років.
– Знаєш, Юлю, – сказала вона вчора, коли ми гуляли в парку. – Я все думала, що він у мене золотий. А виявилося – просто добре маскувався. Добре, що ти мені тоді все показала.
– Я довго не наважувалася.
– І дарма. Життя надто коротке, щоб витрачати його на ілюзії.
Дмитро іноді дзвонить Поліні, намагається виправдатися. Вона слухає його пару хвилин і кладе слухавку. У неї попереду вступ до університету і зовсім інше життя. А в нас із Марією Іванівною – спокійні вечори і впевненість у тому, що ніхто більше не буде будувати плани за нашими спинами.
