Оксана Іванівна мене не прийняла радо в свою родину, вона придиралася до всього, що я ношу, роблю, думаю. Все було не правильне, а мало бути так, як того хотіла вона. Вона казала, що її син має стати викладачем а натомість він будівельник за кордоном і це я такому посприяла, бо стала на його шляху.
Знаєте, я з Вітею прожила десять років і його інтелектуальний рівень був якраз на рівні будівельника, та й я теж, знаєте, не професорка. Ми просто з ним хотіли простого життя: приходити додому з роботи, поїсти, подивитися телевізор і лягти спати. Все.
Але, на думку, Оксани Іванівни, я мала культурно рости до її сина. Вибачте, але нащо? Нам треба було свою квартиру, водити дітей у візочку і просто дивитися комедії і сміятися.
Поїхав Вітя за кордон і там пробув кілька років, а далі вернувся і ми купили квартиру. Звичайно, що все було не так з ремонтом, бо його робила я, на думку свекрухи, але я не звертала на її слова уваги.
Ми зажили так, як мріяли, далі у нас з’явилося двоє дітей, ми виділили їм одну кімнату, а самі жили у вітальні, але нам було добре.
Віті не стало раптово, я ще від пережитого не встигла відійти. Як ось свекруха на порозі:
– Син купував квартиру і вона його, тому тут є і моя частка. Так, що посувайтеся, я візьму меншу кімнату, так і бути, в ти з дітьми будеш у великій.
А далі знову наче початок мого сімейного життя, той місяць, коли ми жили зі свекрами: все я роблю не так, діти погано виховані, я не так готую, як треба, і взагалі, чого це я не спішу додому після роботи?
– Вже собі когось знайшла?, – впирала в мене свої чорні очі Оксана Іванівна.
– Ви про що?, – я не розуміла для чого вона це каже.
Вона вічно щось в хаті переставляла, вишукувала причини для причіпок, взялася за харчування дітей, але ті не хотіли їсти те, що вона вважала корисним і я мала просити дітей з’їсти те, що приготувала свекруха. Тобто, моїми руками свекруха робила так, що діти почали від мене віддалятися.
Знаєте, я не якась там чудова ідеальна мама, мої діти можуть і мівіну їсти, і сухарики та ковбасу, але у мене є й сирники, супи і риба, піца і сосиски, гарячі бутерброди і макарони. Але якщо їм не смакує котлета на пару. То чого я маю витрачати свої сили аби їх вмовити?
– Щоб не бути недолугою матір’ю, – аргументувала свекруха.
За той місяць, що вона у нас жила я справді стала вважати себе довкола винною, а мені це почуття геть не сподобалося.
Я тоді звернулася до адвоката аби вона мені пояснила, яку ж частку має мати свекруха.
– Ту частку, яка буде у судовій ухвалі, саме з нею вона мала прийти до вас заселятися, як на те пішло.
І ось я нарешті спитала свекруху, де є рішення суду на її частку.
– Рішення? Це квартира мого сина, куплена на його гроші! Це ти тут не знати на яких правах проживаєш і я така добра, що тебе звідси не прошу через онуків, а ти мене питаєш за якусь ухвалу?
Поїхала вона від нас нехотя, але я змінила замки і спокійно видихнула. Хотіла їй сказати, що як трохи змінить свій характер, то матиме родину сина, але от думаю, що до неї не дійде. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
