Ми з Василем сиділи за однією партою чи не з першого класу, разом ходили до школи, бо жили по-сусідству. Хоч він і з багатої родини, але не зазнавався, та ділився зі мною цукерками чи випічкою, яку його мама щедро споряджувала сина в школу, як не як, одинак. А у мене ще брат з сестрою та мама за господаркою та роботою – ввесь час грошей бракувало. Добре, що я була старша та не доношувала речей, але речі ті були такі, що зараз на таке й не дивляться… Та я усьому раділа. Тато від нас пішов, мама каже, що поїхав на заробітки в росію, але всі навколо кажуть, що пішов…
Те, що між нами сталося з Василем я не вважала гріхом, бо то ж мій Василь, завжди поруч, завжди розуміє та підбадьорить… Коли ж почало рости пузяко, то ми обоє злякалися. Чого злякався він – мені стало зрозуміло потім – матері.
Тітка Ореста дивилася на мене, мов на приблуду, яка хоче їй під паркан кота підкинути:
– А ти, дивлюся, дівка метка, одразу дотумкала, як чоловіка отримати. Та ти не на ту попала!, – говорила вона мені, але на весілля погодилася.
Весілля було бучне, бо син – одинак, ще й мені таку гарну сукню купила, що я вже надіялася, що вона прийняла мене в родину, але ні – вона не хотіла сина осоромити поганою сукенкою. А сукня мені личила – бачила ті погляди, які від мене не могли відвести і шепотіли, що в такої дработи та така квітка виросла.
Пішла я жити до свекрухи, яка всіх тримала під контролем і боялися їй заперечити, і син, і тим більше, чоловік. А що вже мені перепало – нічого не вмію та не знаю, та все не так роблю, та не так стою, та не так мовчу. Чи багато вона знала в 17 років? Але ніхто не заступився за мене, а особливо, мій Василько… Тут він був маминим синочком, якого люблять, але з якого й питають.
У нас з’явився чудовий синочок Дмитрик, але й тут свекруха змогла посіяти сумнів: «На тебе, Васильку, зовсім дитина не схожа». А далі така багатозначна пауза та погляд, та усміх… Мене як хто ошпарив, дивлюся на Василя, а він погляд ховає.
Далі дитина не давала спати, а свекруха жити… Василь став то з навчання затримуватися, то з друзями забалакався, то на практиці довго тримали… Від нього стало чути випивкою і стало чути лихих слів…
Пам’ятаю, що Дмитрикові було десь два роки, коли він повзав та потягнув скатертину зі столу. Там стояла ваза, яка розбилася, але свекруха так вишкірилася, мов це не дитина, а не знати що. Я стала на захист малого і слово поза слово, як вже я з малим в мами. Вона тільки втомлено подивилася на мене і пригорнула:
– Бідна моя доню, нема нам щастя на чоловіків…
Ми довго сиділи отак обнявшись і мама тоді мені сказала: «Ти не будеш коровам хвости крутити – досить мені такої долі. Сідай за книжки та будеш поступати».
Тяжко було мені вчитися на швачку і додому бігати, до малого, але змогла. Далі працювала на підприємстві, яке з часом розпалося, але я мала роботу, бо в селі людям щось пошию, то з міста пару клієнтів – на хліб було, а важко було всім. Далі мама відпустила мене на роботу в Польщу – там треба було робочих рук і я добре заробила. Там зустріла порядного чоловіка і вже роки живу з сином в Польщі. Мій Олаф ніколи не сказав йому кривого слова за дитячі бешкети, а пані Агнешка завжди ставилася до нього з теплотою, набагато краще, ніж рідна бабуся.
З мамою ми часто зідзвнюємося і вона якось розповіла, що Василева матір через чужих людей переказувала чи не прийму я її нову невістку з дітьми перебути зиму. З одного боку, та жінка мені нічого поганого не зробила, але далі зачіпатися з тою родиною не дуже хочу. Як вчинити правильно – не знаю.
