Свекруха вчепилася до мене, чого це я доньку так рано заміж віддаю.

– Та ще би походила дівка та вибрала собі пару, а то перший-ліпший запропонував і вже ти даєш згоду. А що Матвій каже?

– Матвій що буде казати, коли молоді хочуть женитися?, – я взагалі не розуміла претензій свекрухи.

А вона й далі бурчить і бурчить, а далі сказала, що вона погворить з онукою аби та заміж не виходила.

І я от задумалася над тим, що дуже вже кожна з нас хоче до молодих залізти в душу. Якщо молоді женяться, то не треба, бо надто молоді і життя не знають. Коли в дорослому віці, то вже нема на коли і нащо того весілля хай живуть так. Коли не може жінка вийти заміж, то вже купу порад аби виходила за першого-ліпшого, бо треба сім’ю створити.

Я б може й теж перечила доньці, але я стільки пройшла аби мати гідного чоловіка, що я не хочу такого шляху своїй дитині, тим більше, я побачила їх молодих, вони закохані і аж світяться один від одного.

Де ви такі зараз почуття зустрінете? Як не одному треба дівчину з квартирою, то іншій треба хлопця з машиною.

Щось з себе корчать, на щось надіються, не показують своє нутро до певного моменту, далі хочуть аби думки їхні читали та забаганки виконували.

Я свого часу все це пройшла і дуже шкодую, що не вийшла заміж в ранньому віці, коли була теж закохана. Але моя мама відправила мене вчитися і так мої шляхи з тим першим кохання і втратилися.

Далі у мене були стосунки і зустрічання, то я можу впевнено сказати, що та перша закоханість моя була чистою і невинною, тому вона в душі й досі, і в пам’яті.

І ось, коли мені вже було двадцять шість років, тоді це було вже дуже багато для неодруженої дівчини, то мама почала мене спішити і сватати вже всіх, кого лише бачила. Як мені ті претенденти самооцінку попсували, як вони до мене придивлялися, мало зуби не рахували чи справді здорова…

Далі я зопалу вже за якогось таки вийшла заміж аби вже всі від мене відчепилися. І кому я добре зробила? Нікому, бо ми не змогли вжитися і через рік розбіглися.

Мама вже мені нічого не казала, для неї головне, що таки була заміжня, а все інше, то таке.

– То життя, – казала вона і очі закочувала.

Тільки Боже провидіння чи доля звела мене з Матвієм, але тут вже стала на заваді свекруха. Що вона лише не витворяла аби у її сина була за дружину дівчина. Тільки тоді, коли вона потрапила до стаціонару, ось тоді вона зрозуміла, що син не догляне і вже до мене геть по-іншому почала ставитися, бо я таки за нею там ходила і вдома теж виходжувала.

А тепер вже вчепилися до моєї доньки зі своїми мудрими порадами. Замість того аби вберегти це почуття в найдорожчих людях, то треба впхати свою значущу думку. Я до свекрухи достукатися е можу, просила чоловіка з нею поговорити, бо вже нас вона хотіла розлучити, а тепер до онучки взялася.

– А що я можу зробити, – лиш розводить той руками.

І отак виходить, що жінки псують життя одна одній, а не чоловіки? Що ви скажете з цього приводу?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page