Свекруха вернулася назад в Італію, але післясмак залишила такий, що я вже й не знаю, що робити – чи й далі їй догоджати так, як я розумію, чи перестати це робити остаточно, бо вона однозначно перейшла межу.
Справа в тому, що ми з чоловіком живемо в квартирі його матері, вона на неї оформлена, машина, якою ми їздимо так само на ній. Та й вона передає щомісяця передачі для дітей та продукти і висилає гроші. Я ніде не працюю, бо у мене старший син в другому класі, а доньці чотири роки.
Чоловік працює в офісі і його зарплати явно нам не вистачає.
Коли свекруха приїхала вперше і побачила. Як я господарюю в її квартирі. То за голову вхопилася:
– Я тобі стільки хімії передаю, то ти не можеш вимити плиту, вікна? Ти не знаєш, як тим користуватися, то я тебе навчу. Я вмію.
І вона демонстративно вимивала всю квартиру, хоч вона й не була така брудна, як подавалося, дітей тоді ще не було і я вважаю, що помити водою підлогу набагато краще ніж лити до воли всіляких засобів, потім дихнути нема чим в кімнаті.
Я образилася на свекруху і потім про все це розказала мамі, але вона стала на бік свахи:
– А як ти думала, Наталю, вона кожну копійку береже аби вам дати, а ви не вмієте в доброму стані тримати її працю?
І так мені це до голови стало, що ми маємо економити, бо отак свекруха приїде і попросить все назад.
І якраз мою економію цього разу свекруха й взяла до розгляду.
Я дала доньку на танцювальний гурток і там вимога аби шкарпеточки були білі, а дитина ж де може акуратно в тому бути. Та й чешки віддають, а ще як загубить і ходить боса по класі та шукає, де поклала. Одним словом, ті білі шкарпетки, то вони мені всі нервові клітини й пошанували. Що я вже замочую в порошку кисневому, що я тру, що я так перу в машинці, але все одно вони сіріють через три-чотири рази.
Я вже й не знаю, як їх відбілити, таке враження, що в тій ванній живу. Я й так стомлююся біля всього ходити в хаті, їсти зварити і уроки вивчити і ще це. Буває, що я й настрою не маю і слово лагідне сказати.
І на таке приїздить свекруха, знову оком окинула свою квартиру і знову почала, що треба все ретельніше мити і меблі полірувати частіше.
– Діти не люблять того запаху, – кажу.
– Вигадуєш, то ж без запаху. Ти завжди лінишся, я це одразу зрозуміла.
І тут з мене й пішло, я стала в захист і обрала єдиний приклад моєї не ліні, то ті білі шкарпетки, які я вже сили не маю прати.
А та так собі спокійно слухає, а далі каже.
– А ти ще й доброго розуму не маєш? Як треба шкарпеток білих, то купи їх десять пар і за щораз міняй на нові. А ті викидай.
Я втратила дар мови.
– Як викидати?
– Та отак.
– То ж гроші коштує.
– А ті порошки не коштують? Не маєш звідки взяти гроші на шкарпетки, то піди зароби. Будеш мати й на шкарпетки й собі на сукенку.
І така щаслива пішла. А я собі думаю – як я піду на роботу, як вона так мудро радить, то я коли маю ту квартиру вимивати та меблі полірувати? В другу зміну? Як це добре комусь радити. Коли ти відповідаєш лише за себе, але вимагаєш від інших аби відповідали за все і ще й за твоє майно переживали. Чесне слово, все покину і поїду з нею на роботу і хай її синочок все полірує. Чи як зробити?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
