Після закінчення педінституту я працювала в школі, що за два кілометри від нашого села. На роботу ходила пішки. Одного разу на півдорозі мене застав дощ. Іду, мокну. Несподівано біля мене пригальмував молоковоз, його водій відчинив дверцята кабіни і весело гукнув: «Сідайте, пані». Так я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком.
Після весілля переїхала жити до нього. Матуся, виряджаючи мене в нову родину, повчала: «Шануй їхні закони і порядки, тоді станеш рідною».
Жили ми разом із чоловіковими батьками та бабусею. Прийняли мене приязно, але я розуміла, що любов та повагу потрібно заслужити. Вирішила не чекати, а діяти.
Почала з бабусі. Вона пекла дуже смачний хліб — заводського не визнавала. Я попросила її навчити мене цьому кулінарному мистецтву. Добре пам’ятаю день, коли я, уважно дослухаючись бабусиних вказівок, під її наглядом спекла свою першу паляницю. Вийняла хлібину з печі, поклала на стіл, застелений полотняною скатертиною. Бабуся її легенько «вмила» рукою, вмоченою у воду, а потім накрила рушником. «Ось наш хлібчик і готовий», — усміхнулась мені, а за вечерею при всіх мене похвалила. Так ми стали подругами.
Невдовзі я «завоювала» і чоловікового батька. Він тримав пасіку. Сталося так, що пошкодив ногу і був вимушений ходити з милицями. Одного дня я побачила, що свекор дивиться на бджолиний рій, який засів високо на вербі. «Я ледве ходжу, як же мені його зняти?» — бідкався він. Нехай мене покусають бджоли, але допоможу, вирішила я. Свекор довго не погоджувався, але тривога за улюблених комах узяла гору. Він звелів мені накинути сітку на голову, по драбині піднятися на дерево і пилкою-ножівкою обережно зрізати гілку. Чоловіків батько мене підбадьорював: «Не бійся бджілок. Якщо якась вжалить, скажи їй «дякую», адже вона тобі подарувала свої ліки». Щойно я піднесла зрізану гілку до вулика, комахи, наче по команді, дружно потягнулися до льотка. Свекор радів, як дитина, сказав, що з мене вийде пасічник. Що ви думаєте — так і сталось. Я опанувала бджолярські навички і почала порядкувати на пасіці.
А ось свекрушине серце я довго не могла розтопити, хоч була слухняна, уважна. Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Якось вона занедужала. Як не кріпилась, як не старалася побороти самостійно, однак забрали її до лікарні. «Тобі, мабуть, важкувато буде порати господарство», — із сумом сказала перед від’їздом. У мене тоді саме народився синочок. Я заспокоїла її, що все буде гаразд. Як потім старалась! Все встигала: і куховарити, і худобу доглянути, і випрати речі (пральних машин тоді не було). Ще й майже щодня, залишивши сина на годинку бабусі, їздила до свекрухи: смачненьке щось привозила і словом добрим підбадьорювала. І вона це оцінила — після повернення з лікарні ми стали найріднішими. Чоловікова мати стала називати мене «донею», радитися зі мною. Коли, бувало, між мною і чоловіком виникали суперечки, завжди ставала на мій бік. Так поволі з чужої дитини у новій сім’ї я перетворилася на свою.
Ми жили дружною щасливою родиною. На жаль, незабаром свекра не стало, а за ним залишила нас і бабуся. Одного дня я почула, як свекруха говорить сусідці: «Галя для мене — рідна дитина. Не уявляю, як би жила без неї». Ці слова — найвища оцінка і щира подяка мені. Але, погодьтеся, я її заслужила.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay .
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
