fbpx
Історії з життя
Свекри з’їли мені сковорідку і ще й образилися, що я з них гроші взяла!

Ситуація була недавно, коли свекри приїхали до нас в місто аби пройти обстеження. Прожили кілька днів, а клопоту мені наробили на рік, вірніше, головного болю.

Люди все життя прожили в селі і не дуже звикли до міського життя. ні. Я не кажу, що вони на унітаз моляться, але є нюанси, які мене дратують.

Знаєте, вони звикли, що вдома не дуже економлять, то тут мені влаштували те саме – пішла свекруха мити посуд за собою і на всю міць пустила гарячу воду і отак в тому кип’ятку миє. Це як іскру гасити пожежним гідрантом.

Мене сам факт того, що хтось в моєму домі, окрім мене, миє посуд вже нервує, а тут палить купу газу і витрачає купу води.

– Мамо, – кажу, – та ви тарілку миєте, а не свиню. Скрутіть трохи воду, а як ні то я сама помию.

– Ні-ні, я не можу без діла сама сидіти.

Я зуби зціпила, але свекри виправилися – почали воду не на всю катушку відкривати, а цикати.

Господи! Це як по склу! Котел то запалився, то загас, то запалився, то загас, а мене аж тіпає! Але я змовчала.

Але спати з ними в одній хаті – це неможливо! Як не одне піде в туалет та ногами шкрабає, то інше. А мама вже з 5 години не спить! Розумієте? Ви виходите на свою кухню в 6 попити в тиші і спокої кави аж тут вже постать сидить тихенько біля вікна. Та я чуть не впала.

Кажу:

– Мамо, та полежте, як не хочете спати, що ви як до корови встали.

– Я не можу спати, бо я так звикла, я би тобі допомогла з сніданком.

І вже я замість того аби спокійно каву попити маю дати то каструлю, то ніж, то куди лушпину, а чому в смітник…

Як я пережил ті три дні – не можу сказати і вже так втішилася, що вони їдуть – і не приховувала. Чоловік мені шикав, але моє психічне здоров’я важливіше, ніж думка свекрів про мене.

Я не питала, що там з результатами, бо що в такі роки хотіти – тиск точно є, а з нього все інше. Я кажу:

– На дієту і все буде добре, нема чого собі хвороби вишукувати.

Так от до події – я на кухню і мало не обімліла! Вони обоє, свекор і свекруха, їдять ложками з моєї дорогої тефлонової сковорідки! Я аж підскочила!

– Та ви що робите. Ви, що дикуни?!

– Ти чого, Наталко?, – роблять вони круглі очі.

– Та як чого – сковорідку мені за півтори тисячі попсували! Я її лиш спеціальною лопаткою обертаю! А ви ложками дрете!

– Та ми не хотіли посуд мити, бо ти аж синієш, – прошепотіла свекруха.

– Бо ви не так робите, як треба! Тепер забирайте сковорідку з собою, а мені віддавайте гроші!

Мій чоловік почервонів і відвів батьків в іншу кімнату, а я на кухні плакала над своєю сковорідкою. Вони так і залишили на ній їжу! От вам і любі гості!

А свекруха тихо зайшла на кухню та поставила на стіл гроші і попрощалася. Я теж буркнула:

– Щасливої дороги.

Вони поїхали, а я пішла й замовила собі нову сковорідку.

Ледве заспокоїлася, як приїхав чоловік та почав мене повчати, що так робити не можна і я повелася дуже погано.

– Це я повелася погано? Та у мене вже нервовий тик і я їй слова не сказала. А як нашкодили – то хай за свої вчинки відповідають, не маленькі.

– То варта та сковорідка таких нервів?

– Вона тефлонова! І ти не уявляєш, як це зручно на ній було смажити будь-що! А мені мій комфорт, ну вибач, набагато важливійший, ніж те, що ти про мене думаєш!

Він зі мною не говорить і свекри теж. Зробили мене винною! Ви уявляєте?

You cannot copy content of this page