У 20 років я вийшла заміж за Олега, чоловіка, який здавався мені всім світом. Ми разом збудували дім у містечку на Черкащині, маємо двох прекрасних донечок – Марійку та Анюту.

Життя було спокійним і щасливим, аж поки я не вирішила змінити обстановку і не поїхала на заробітки до Чехії. Там я зустріла Дмитра, і один необдуманий вечір перевернув моє життя.

Мій чоловік дізнався про все, і тепер я залишилася сама з дітьми, оплакуючи втрачене щастя. Але чи могла я передбачити, до чого приведе той вечір? І як мені тепер знайти сили жити далі?

Я народилася і виросла в мальовничому містечку на Черкащині, де всі одне одного знали, а вечорами сусіди гомоніли на лавочках біля хат.

Мої батьки – прості люди, мама працювала в школі, а тато – на будівництві. Вони завжди мріяли, щоб я мала краще життя, ніж вони.

У 20 років я зустріла Олега – високого, з теплими карими очима і щирою усмішкою. Він був на сім років старший, уже мав роботу на місцевому підприємстві і знав, чого хоче від життя. Ми одружилися швидко, бо обоє відчували, що це доля.

– Оленко, ти впевнена, що готова? – запитала мама перед весіллям, поправляючи мені фату.

– Мамо, я його люблю. І він мене. Що ще треба? – відповіла я, сміючись.

– Любов – це добре, але життя – це ще й праця, доню, – зітхнула вона.

Тоді я не надто задумувалася над її словами. Олег був надійним, як скеля. Батьки допомогли нам із весіллям, а згодом і з будівництвом дому.

Ми з Олегом вкладали в нього всю душу: я обирала шпалери, він самотужки робив меблі. Через рік з’явилась Марійка, а ще за два – Анюта.

Наші дівчатка стали сенсом нашого життя. Марійка була жвавою, любила бігати по подвір’ю, а Анюта – тиха, завжди з книжкою чи лялькою.

– Оленко, дивись, як наша Марійка ганяє м’яча! – сміявся Олег, тримаючи Анюту на руках.

– Ой, лиш би вона вікна цілі лишила, – відповідала я, готуючи вечерю.

Життя текло розмірено. Олег працював, я займалася дітьми і домом. Грошей вистачало, бо батьки допомагали, та й Олег заробляв непогано. Але одного дня моя подруга Світлана, з якою ми дружили ще зі школи, прийшла до нас у гості з незвичайною пропозицією.

– Оленко, поїхали зі мною в Чехію на заробітки! – сказала вона, попиваючи чай на нашій кухні.

– Ти що, Світлано? У мене ж діти, чоловік. Навіщо мені ті заробітки? – здивувалася я.

– Та не навіщо, а для себе! Ти ж молода, а сидиш удома, як бабця. Побачиш світ, заробиш 2000 євро за три місяці, розвієшся! Олег же не проти, правда?

Я глянула на Олега, який сидів за столом і гортав газету. Він підняв очі й знизав плечима.

– Якщо ти хочеш, Оленко, я не проти. Дітей догляну, мама твоя допоможе. Але подумай добре.

Я не знала, що мною керувало – чи нудьга від одноманітності, чи бажання довести собі, що я можу щось більше, ніж бути просто мамою і дружиною.

Але через тиждень я вже пакувала валізу. Світлана запевнила, що ми працюватимемо на заводі, умови хороші, а заробіток – швидкий.

– Мамо, ти скоро повернешся? – запитала Марійка, тримаючи мене за руку, коли я прощалася.

– Дуже скоро, сонечко. Привезу тобі подарунок, – пообіцяла я, стримуючи сльози.

Анюта, ще зовсім маленька, просто обійняла мене і притулилася до плеча. Олег мовчав, але його погляд був сповнений довіри.

У Чехії все було інакше. Завод, гуртожиток, нові люди. Робота була не важкою, але одноманітною – пакувати деталі для побутової техніки.

Зате вечорами ми з іншими українцями збиралися, гомоніли, ділилися історіями. Саме там я познайомилася з Дмитром. Він був із Хмельницької області, високий, із заразливою усмішкою і легким гумором.

– Олено, ти звідки така гарна? – пожартував він якось, коли ми разом пили каву в їдальні.

– Та ну тебе, Дмитре, – засміялася я. – З Черкащини, а ти?

– Хмельницький. Але в Чехії, знаєш, всі ми трохи рідні, – відповів він, і в його очах промайнула якась тінь.

Дмитро був із тих, хто легко завойовує увагу. Він умів розповідати історії, жартувати, піднімати настрій. Ми часто гуляли разом із іншими заробітчанами, і я не помітила, як почала чекати цих вечорів.

Одного разу, після довгої зміни, ми пішли в місцевий бар. Світлана відмовилася, бо була втомлена, а я погодилася.

– Олено, ти ж танцювати вмієш? – запитав Дмитро, коли заграла музика.

– Та я вже сто років не танцювала, – засміялася я, але він уже тягнув мене за руку.

Той вечір був як у тумані. Ми танцювали, сміялися, розмовляли до півночі. Дмитро розповідав про своє життя, про те, як мріє колись відкрити свою справу.

Я ділилася історіями про своїх дівчаток, про Олега. Але в якийсь момент я відчула, що між нами щось змінилося. Його погляд став теплішим, а я не відводила очей.

Ми залишилися вдвох, і я дозволила собі забути про все – про Олега, про дітей, про те, хто я є.

Наступного дня я прокинулася з важким відчуттям. Дмитро поводився так, ніби нічого не сталося, але я не могла дивитися йому в очі. Через кілька днів він між іншим згадав, що у нього є дружина і троє дітей.

– Ти ж не думала, що це серйозно? – сказав він, посміхаючись. – Просто вечір, Олено. Буває.

Я відчула, ніби мене облили холодною водою. Сором і провина огорнули мене. Я не могла зрозуміти, як дозволила собі так вчинити. Додому я повернулася раніше, ніж планувала, з 1500 євро в кишені і важкою душею.

Але найгірше чекало мене вдома. Світлана, моя так звана подруга, розповіла Олегу про той вечір. Не знаю, чому вона це зробила – з заздрощів чи просто через бажання поговорити. Але коли я зайшла в дім, Олег зустрів мене холодним поглядом.

– Олено, це правда? – тихо запитав він, коли діти заснули.

Я не могла брехати. Сльози котилися по щоках, але я розповіла все.

– Я не знаю, як це сталося, Олеже. Я так шкодую.

– Шкодуєш? – його голос тремтів. – А я думав, що ти моя сім’я.

Він не влаштовував сцен. Просто зібрав речі і поїхав до батьків у сусідню область. Через місяць він надіслав документи на розлучення. Я намагалася його повернути, дзвонила, писала, але він був невблаганний.

– Олено, я не можу жити з людиною, якій не довіряю, – сказав він якось по телефону. – Дітей я любитиму завжди, але нас із тобою більше немає.

Тепер я сама з Марійкою і Анютою. Живемо в тому ж домі, який ми з Олегом будували разом. Кожен куточок нагадує мені про нього – про його сміх, про те, як він майстрував стільці, як співав Анюті колискові.

Я заробляю 12000 гривень на місяць, працюючи в місцевому магазині, але цього ледь вистачає. Батьки допомагають, але я відчуваю, що розчарувала і їх.

– Мамо, чому тато не приїжджає? – питає Марійка, і я не знаю, що їй відповісти.

– Він дуже зайнятий, сонечко, – кажу я, хоча сама розумію, що це неправда.

Іноді я думаю про той вечір у Чехії. Якби я відмовилася піти в той бар, якби не піддалася хвилинній слабкості, усе могло б бути інакше. Я часто згадую слова мами про те, що життя – це праця. Вона мала рацію. Я не цінувала того, що мала, і тепер плачу за це.

Але я не здаюся. Кожного дня я прокидаюся заради своїх дівчаток. Я вчуся бути сильною, шукати радість у маленьких речах – у сміху Анютки, у малюнках Марійки.

Минуло пів року і я не втрималась. Ні, ну справді, скільки можна? Одного дня я узявши дітей поїхала до чоловіка

— Ми розлучені. Я не можу тебе пробачити.

Дивлюсь на свого чоловіка і не розумію: та як він міг сказати це так спокійно? Я думала, що після всього, що було між нами, хоча б маленький шанс на примирення залишиться.

— Чому ти такий? – не могла втриматись я.

Я думала, що він розуміє, що я шкодую, що я каюсь. Адже ми разом пережили так багато: і радість, і труднощі. Чи роки нашого шлюбу нічого не варті? Як мені пояснити, що той момент у Чехії був помилкою, не більше, і що я не можу стерти його з пам’яті?

Я була готова пробачити себе, хоч це було важко. Але Олег не міг. Він дивився на мене так, ніби я стала чужою, і більше не могла бути частиною його життя. Чи він не розуміє, що за всі ці роки нашого шлюбу я ніколи не думала про інше, не прагнула змінити нас?

Скажіть, одна єдина помилка це вже аж так критично? Невже можна так легко перекреслити роки свого життя сімейного? Він що, не розуміє, що ми батьки і мусимо ростити наших дітей? Де совість узагалі у цього чоловіка, га?

Головна картинка ілюстративна.