— Де коробки з плиткою? — голос Світлани пролунав у порожньому коридорі квартири, ніби луна в старому колодязі, хоча вона стояла посередині, дивлячись на порожнє місце біля стіни.
Віталій, що розвалився на дивані в кімнаті, навіть не відразу відповів. Він лежав, закинувши ногу на ногу, і байдуже гортав стрічку в телефоні. На столику перед ним стояла наполовину порожня пляшка пива та тарілка з крихтами від закусок.
У повітрі витав запах пилу й старого бетону — той характерний аромат затяжного ремонту, який ніби в’ївся в самі стіни будинку в одному з спальних районів Києва.
— А? — нарешті відірвав він погляд від екрана, моргнув і широко, добродушно посміхнувся. — Ти про ту плитку, що лежала? Так я її вивіз. Сюрприз для тебе, сонечко!
Світлана повільно перевела погляд туди, де ще вранці височіла акуратна стопка важких упаковок. Тепер на підлозі залишилися лише сірі обриси пилу, що окреслювали контури зниклого вантажу.
Це була не просто плитка. Це були місяці її зусиль, відмови від маленьких радощів, економії на всьому. Італійський керамограніт із матовим покриттям, глибокого сірого відтінку з прожилками, що нагадували натуральний камінь. Вона годинами обмацувала зразки в будівельному гіпермаркеті, уявляючи, як босими ногами ступатиме по цій прохолодній, приємній поверхні.
— Вивіз? — перепитала вона. Голос став тихішим, небезпечнішим, але Віталій у своїй безтурботній упевненості цього не помітив. — Куди саме ти її вивіз, Віталію? На смітник?
— Та ну, який смітник! — розсміявся він, підводячись із дивана й потягуючись так, що хруснули суглоби. Вигляд у нього був переможний, ніби він щойно здійснив подвиг. — Відвіз батькам на дачу під Києвом. Тато вчора дзвонив, скаржився, що дощі розмили все навколо, грязюка непролазна. Мама пішла ввечері до туалету на вулиці, послизнулася, ледь не впала. Я й подумав: навіщо добру марнуватися в нас? Ми все одно поки що не кладемо. А там справа нагальна, побутова.
Світлана відчула, як пальці мимоволі стискаються, але вона стрималася.
— Ти відвіз мою плитку… — вона робила паузи між словами, намагаючись осмислити сказане, — …щоб викласти доріжку до вуличного санвузла?
— Ну не зовсім до санвузла, а до туалету на ділянці, — поправив Віталій поважно, підходячи ближче й намагаючись обійняти її за плечі. Там усього кілька метрів від ґанку до будки. Якраз вистачило, ще й трохи лишилося про запас. Тато так зрадів! Каже, матеріал добротний, важкий, на довгі роки. Ми з ним удвох за кілька годин усе впорали, піском присипали. Краса вийшла!
Світлана скинула його руку з плеча. Цей рух був різким.
— Ти чого така нервова? Втомилася? — здивувався він, відступаючи. — Я ж допомогти хотів. Тобі ж ці коробки постійно заважали, ти об них спотикалася. Ось, місце звільнив. Дихати легше стало.
Вона не відповіла. Замість цього пройшла повз нього прямо до ванної кімнати. Двері туди були зняті вже давно, і отвір зяяв темною порожнечею. Світлана ступила всередину й клацнула вимикачем.
Тьмяна лампочка висвітлила сумну картину. Стара, побита плитка на підлозі, голі сірі стіни з подряпинами від інструментів, труби з іржею. Підлога — нерівна бетонна стяжка, що кришилася під ногами. Тут було холодно й незатишно, ніби в старому підвалі. Стара ванна з жовтуватими підтьоками стояла посеред цього безладу, як нагадування про недороблене.
Світлана дивилася на цей бетонний простір. Вона пам’ятала, як обирала кожен елемент майбутнього інтер’єру. Як малювала схему розкладки саме тієї плитки, вираховуючи кожен міліметр, щоб шви лягли ідеально.
Цей ремонт став її мрією, способом перетворити їхню квартиру, викуплену з іпотекою, на справжній дім.
— Ти відвіз матеріал, який я обирала місяцями, — промовила вона, дивлячись на іржаву трубу сушки.
— Що? — Віталій з’явився в дверному отворі, жуючи щось.
— Вартість тієї плитки, Віталію. Плюс доставка й підйом на поверх — ще певна сума. Ти розумієш, що сьогодні закопав у грязюку на дачі значні кошти? Мої кошти.
Віталій перестав жувати. Його обличчя набуло виразу ображеного здивування, яке з’являлося щоразу, коли його чудові ідеї стикалися з реальністю.
— Ой, ну знову ти починаєш, — закотив він очі й махнув рукою, ніби відганяючи набридливу комаху. — Знову зі своєю калькуляцією. Світлано, ну будь людиною. Це ж батьки! У них там глина після дощів, ноги грузнуть. А тут плитка. Ну так, недешева, мабуть. Але вона ж просто лежала! Місце займала. А там вона приносить користь. Люди ходять, радіють.
— Радіють, — повторила Світлана з тривожною інтонацією. — Твій батько ходить по матеріалу для внутрішніх приміщень у гумових чоботях з налиплою землею. Ти хоч розумієш, що ця плитка не для вулиці? Вона потріскається після першої ж зими з морозами й снігом.
— Та нічого їй не станеться! — почав дратуватися Віталій. Його героїчний ореол рятівника батьківських ніг тьмянів. — Камінь є камінь. Тато сказав — міцна. Ми її гумовим молотком пристукували, хоч би що. Ти завжди все драматизуєш. Жалко тобі, чи що? Для рідних людей жалко?
Світлана повільно повернулася до нього. У тісному просторі обдертої ванної вони стояли майже впритул. Вона бачила кожну деталь на його обличчі, бачила суміш упертості й легковажності в очах.
— Мені не жалко, Віталію, — сказала вона тихо. — Мені просто цікаво, на що ми тепер робитимемо ремонт тут? Ось тут, під ногами. Ти пропонуєш мені ще місяці ходити по цьому бетону й дихати пилом?
Віталій стенув плечима, спираючись на одвірок.
— Та купимо нову, — легковажно кинув він. — Або он, лінолеум постелимо. Яка різниця? У ванній усе одно ніхто не бачить. Головне, щоб чисто було. А плитка чи не плитка — це все твої забаганки.
У цю мить Світлана зрозуміла, що межа перейдена. Не було гучних слів чи емоційних вибухів. Просто всередині щось клацнуло й вимкнулося. Механізм, що відповідав за терпіння, розуміння й пошук компромісів, згорів. Вона дивилася на чоловіка й бачила абсолютно чужу людину, яка щойно з гордістю розповіла, як знищила її мрію заради схвалення від батька.
— Забаганки? — перепитала Світлана. Слово повисло в затхлому повітрі ванної, ніби важкий тягар. — Тобто моє бажання жити в нормальних умовах, митися в чистій, приємній ванній, а не в цьому безладі — це забаганки?
Вона вийшла з ванної, бо перебувати там стало нестерпно. Стіни тиснули, а вигляд іржавих труб викликав неприємне відчуття. Світлана пройшла на кухню, механічно налила собі води з графина, але пити не стала.
Руки трохи тремтіли. Стакан глухо дзенькнув об стільницю.
Віталій поплентався за нею, явно незадоволений, що розмова не закінчується, а набирає неприємного оберту. Він розраховував на швидку вечерю й розповідь про дачні пригоди, а натомість отримував зауваження.
— Та що ти все про «безлад» і «безлад»? — пробурмотів він, сідаючи на кухонний табурет. — Нормальна ванна. Вода тече? Тече. Гаряча є? Є. Що тобі ще треба? Лінолеум кинемо, шторку повісимо яскраву — і живи, радій. Зате дешево й просто. А ці твої… керамограніти… Ти подумай головою, Світлано. Це ж просто підлога. По ній ногами ходять. Брудними ногами!
Світлана дивилася на нього й відчувала, як усередині розростається холодна порожнеча. Він справді не розумів. Це не було удаванням. Для нього різниця між дешевим покриттям і матеріалом, який вона обирала годинами, торкаючись фактури й порівнюючи відтінки, просто не існувала.
— Я не хочу «яскраву шторку», Віталію, — сказала вона тихо, намагаючись, щоб голос не зірвався. — Я хочу той ремонт, який ми планували разом. Я хочу той проєкт, який затвердили. Я місяці, чуєш, місяці не купувала собі нічого нового. Ходжу в старій куртці, у якій блискавка вже ледве тримається. На обід ношу кашу в контейнері, щоб не витрачати зайве в їдальні. Відклала візит до стоматолога, бо вирішила, що зуб почекає, а знижка на матеріал закінчувалася.
Вона зробила крок до нього, заглядаючи в очі, намагаючись знайти там хоч краплю розуміння.
— Я збирала кожну копійку. Я жила цією метою. А ти… ти просто взяв мої зусилля, мої обмеження, мій час і вивіз усе це в грязюку. Ти розумієш, що ти знецінив не плитку? Ти знецінив мене.
Віталій скривився, ніби від неприємного смаку.
— Ой, ну годі вже себе жаліти! — роздратовано плеснув він долонею по столу. — «Кашу їла», «у старій куртці ходила». Хто тебе змушував? Сама собі вигадала ці труднощі, а тепер мене винним робиш. Могла б і купити собі нову куртку, ніхто шматок з рота не виривав. А плитка ця… Ну подумаєш, кошти! Заробимо ще. Я премію отримаю на роботі.
— Твоя премія йде на виплати за авто, на якому ти ту плитку й вивіз, — жорстко нагадала Світлана. — І на твої постійні оновлення техніки. Ти в цю квартиру за останній рік не вклав жодної значної суми, окрім комунальних платежів. Увесь ремонт — на мені.
— Бо ти його й затіяла! — спалахнув Віталій. Обличчя його почервоніло. — Мені й так було добре! Жили ж люди. Шпалери підклеїли — і вистачало. Ні, тобі треба все ламати, стіни довбати, пил ковтати. Тобі вічно неспокійно! А в батьків, між іншим, реальна проблема була. Там глина після дощу. Мама — людина похилого віку, їй потрібна стійкість. А ти тільки про себе думаєш. Егоїстка.
«Егоїстка». Світлана, яка тягла на собі побут, бюджет і планування ремонту, виявилася егоїсткою, бо посміла засмутитися через втрачені матеріали.
— Значить, я егоїстка? — повільно промовила вона. — А те, що твій батько міг би купити собі звичайну тротуарну плитку, яка коштує набагато менше й призначена саме для вулиці, тобі в голову не спало? Навіщо йому матеріал для ванних кімнат? Щоб перед сусідами похвалитися, як синок заможно живе?
— Та при чому тут хвалитися?! — підвищив голос Віталій, підводячись із табурета. — Що було під рукою, те й взяв! Батькові спину болить, йому не до магазинів! А тут готове лежало, місце займало. Я добре діло зробив, синівський обов’язок виконав! А ти влаштувала драму через шматки обпаленої глини. Тьху, дивитися противно. Мішанка.
Він демонстративно відвернувся, підійшов до холодильника, дістав ще одну пляшку пива й з гучним шипінням відчинив її.
— Коротше, тема закрита, — кинув він через плече, роблячи ковток. — Плитку не повернеш, вона вже лежить на розчині. Батько задоволений, мама щаслива — це головне. А ти собі нову купиш. Або лінолеум постелиш, мені байдуже. Ходити можна й по бетону, не панночка, ніжки не зітруться.
Він вийшов з кухні, зачепивши Світлану плечем, і попрямував назад до кімнати, до телевізора. За хвилину звідти почулися звуки якогось фільму й задоволене хмикання Віталія.
Світлана залишилася стояти посеред кухні. У вухах дзвеніло від його слів: «Не панночка». Вона подивилася на свої руки — шкіра суха й обвітрена, манікюру не було вже давно, усе заради економії. Подивилася на свої стоптані домашні капці.
Усередині неї більше не було ні образи, ні бажання щось доводити. Усе це згоріло за мить, залишивши після себе кришталево ясне, холодне розуміння.
Вона не дружина. Вона не кохана жінка. Вона — зручний ресурс. Функція, яка забезпечує комфорт, збирає кошти й терпить, поки він грає в благородного сина за її рахунок.
Її погляд упав на рулон міцних чорних пакетів для сміття, який вона купила напередодні, щоб вивозити будівельне сміття після укладання.
— Будівельні відходи, — прошепотіла Світлана.
Вона взяла рулон. Він приємно, вагомо ліг у руку. Світлана рішуче вийшла з кухні. Вона більше не збиралася сперечатися про лінолеум. Настав час генерального прибирання.
Світлана пройшла повз кімнату, навіть не повернувши голови в бік дивана, де Віталій продовжував реготати над чимось на екрані. Звуки розважальної передачі здавалися їй тепер звуками з іншої планети — далекої й чужої
Вона зайшла до спальні.
Вона різко потягнула рулон, відриваючи перший пакет. Поліетилен відгукнувся шурхотливим звуком. Світлана розправила його одним рухом і підійшла до шафи.
Створка відсунулася з легким шумом. Полиці Віталія були переповнені. Тут лежали стопки модних футболок, які він замовляв онлайн, бо «в звичайних магазинах якість погана».
Тут були джинси, куплені з тієї самої премії, якої, за його словами, мало вистачити на все. На сусідніх полицях, що належали їй, сиротливо тулилися кілька старих речей, заношених до дірок. Цей візуальний контраст став останньою краплею.
Світлана не стала акуратно складати речі. Вона згрібала їх оберемками. Вішалки дзенькали, падаючи. Худі, светри, сорочки — усе летіло в чорне нутро пакета. Вона працювала методично, як на конвеєрі. Усередині панувала дзвінка, крижана тиша, де не було місця сумнівам.
— Ти чого там шуршиш? — почувся голос Віталія з коридору. — Закуску шукаєш? Я все доїв.
Він з’явився в дверях спальні за мить, усе ще посміхаючись, але усмішка миттєво зникла з обличчя. Він побачив наполовину заповнений пакет і дружину, яка запихала туди його улюблену куртку.
— Гей! — ступив він уперед, розгублено моргаючи. — Ти що робиш? Це ж добра річ! Ти її помнеш!
— Помну? — перепитала Світлана, не припиняючи. — Яка шкода. Зате в ній буде зручно ходити по ділянці. Грязюку мішати.
— Ти з глузду з’їхала? — Віталій підскочив і спробував вирвати пакет. — Припини! Улаштувала тут виставу! Подумаєш, плитка! Я ж сказав — куплю нову!
Світлана сильно потягнула пакет на себе. Поліетилен витримав. Вона випросталася й подивилася на чоловіка так, що він мимоволі відступив. У її очах не було нічого того чого він очікував. Там було презирство. Абсолютне, чисте.
— Ти не купиш нову, Віталію, — сказала вона рівним, твердим голосом. — Бо в тебе немає на це коштів. Кошти були в мене. А ти їх витратив на свій комфорт і дешеві похвальби перед батьками.
Вона розвернулася до тумбочки біля ліжка. Одним рухом згребла зарядні пристрої, навушники, годинник. Усе полетіло в той самий пакет.
— Ти хвора! — підвищив голос Віталій, обличчя його вкрилося червоними плямами. — Це мої речі! Ти не маєш права їх чіпати! Не смій вплутувати маму! — прошипів він. — Вона тут ні до чого!
— Вона ходить по моїх коштах, Віталію! — відповіла Світлана. — Я збирала на цей керамограніт місяці, щоб зробити нормальний ремонт у ванній! А ти відвіз його до своїх батьків на дачу, щоб твій тато виклав доріжку до туалету! Ти зараз сам підеш пішки до того туалету! Разом зі своїми речами! Я не збираюся митися в обдертий ванній заради примх твоєї рідні!
Вона схопила другий пакет, розкрила його й підійшла до комода з документами. Паспорт, права, диплом — усе полетіло всередину.
Віталій дивився на неї, роззявивши рота. Він ніколи не бачив її такою. Завжди поступлива, завжди шукаюча компроміс Світлана перетворилася на жінку, яка руйнувала його звичний світ.
— Ти мене не виженеш, — невпевнено промовив він. — Це й моя квартира теж. Я тут прописаний.
— Іпотеку плачу я, — відрізала Світлана. — Зі свого рахунку. Усі чеки в мене. А ти тут тільки прописаний і комуналку іноді кидаєш. Хочеш судитися? Будь ласка. Але жити тут ти більше не будеш. Ні хвилини.
Вона рушила до його ігрового столу в кутку кімнати. Святе місце. Ноутбук, механічна клавіатура з підсвіткою, дорога миша.
— Не чіпай комп’ютер! — пискнув Віталій, кидаючись напереріз. — Тільки спробуй! Там важливі файли! Там збереження!
Світлана була швидшою. Вона вирвала шнур живлення з розетки. Екран згас. Вона закрила кришку з гучним звуком.
— Збереження? — перепитала вона з гіркою усмішкою. — Боїшся втратити свої іграшки? А моє життя, яке я будувала по цеглинці, ти не побоявся пустити на вітер? Усе, — сказала вона, витираючи руки, ніби очистилася від бруду. — Запаковано.
Вона підтягнула три чорні, роздуті пакети до вхідних дверей. Віталій стояв у дверях спальні, розгублений, жалюгідний, усе ще не вірячи в реальність.
— Бери, — наказала Світлана, розчиняючи вхідні двері. — І йди.
— Куди я піду? — пробурмотів він. — Ніч на дворі. Світлано, ну годі. Погорячилася — і вистачить. Давай поговоримо спокійно.
— До батьків, — відповіла вона, виштовхуючи перший пакет на сходовий майданчик. — Там свіже повітря. Природа. І чудова доріжка до зручностей. Перевіриш якраз, як плитка лежить. Чи не ковзає.
Третій пакет, найлегший, з кросівками й приставкою, вилетів на майданчик з шаркаючим звуком. Він прослизнув по брудному кафелю й уперся в сусідські двері. Віталій стояв на порозі квартири в одних шкарпетках, розгублено переминаючись.
— Світлано, припини цей цирк, — його голос тремтів. Він спробував упертися рукою в одвірок, блокуючи двері. — Сусіди почують! Ти мене ганьбиш!
— Ганьбиш ти себе сам, — холодно відповіла Світлана. Вона не підвищувала голосу. Її тон був лякаюче спокійним. — Забери руку, Віталію. Або я прищемлю тобі пальці. І повір, мені не буде шкода.
— Ти пошкодуєш! — вигукнув він, намагаючись зберегти рештки гідності, але вийшло жалюгідно. Він стояв у шкарпетках із діркою посеред під’їзду. — Ти приповзеш до мене! Коли зрозумієш, що сама — ніхто!
Світлана не відповіла. Вона просто зачинила важкі металеві двері перед його обличчям. Лязгнув замок.
У квартирі запанувала тиша. Але це була тиша порожнього простору після бурі. Світлана притулилася чолом до холодного металу й видихнула.
Серце калатало, руки трохи тремтіли, але сліз не було.
Зовні почувся глухий звук. Віталій штовхнув двері.
— Відчини! — вигукнув він. Звук був приглушеним. — У мене ключі всередині залишилися! І тепла куртка! Ти не маєш права виганяти людину на холод у самих шкарпетках!
Світлана відійшла від дверей. Ключі? Так, його зв’язка лежала на тумбочці. Але вони йому більше не знадобляться. Вона підійшла до електронної панелі замка, яку сама наполягла встановити. Сучасна система «розумний дім».
Її пальці швидко пробігли по сенсорній панелі. Налаштування доступу. Користувач «Чоловік». Видалити. Підтвердити? Так.
Система пискнула, стираючи цифровий слід Віталія.
Потім вона зайшла в розділ кодів. Старий код — дата їхнього весілля — тепер здавався насмішкою. Вона стерла його. Новий код. Чотири випадкові цифри, які вона запам’ятає, а він ніколи не підбере.
— Відчини, — почувся голос зовні. Він набирав код на зовнішній панелі. Світлана чула яростне пикання кнопок.
Пик-пик-пик. Довгий сигнал помилки.
— Що за нісенітниця?! — розлютився він. Знову пикання. Знову відмова. — Ти код змінила? Ти зовсім з глузду з’їхала?!
Світлана підійшла до дверей впритул.
— Віталію! — голосно сказала вона, дивлячись у вічко. Вона бачила його спотворене обличчя. — Код більше не працює. Твої ключі не працюють. Твоє життя в цій квартирі скасовано.
— Віддай речі! — він штовхнув двері. — Там ноутбук! Там документи!
— Речі в пакетах біля твоїх ніг! — відчеканила Світлана. — А щодо того, куди тобі йти…
Вона зробила паузу, набираючи повітря.
— Тепер ти можеш жити на дачі біля того туалету, Віталію! Раз ти так про нього подбав! Там і плитка дорога, італійська, не холодно буде стояти! І доріжка рівна, ноги не забрудниш!
— Ти… — донеслося зовні. — Я мамі подзвоню! Вона тобі влаштує!
— Дзвони! — відповіла Світлана. — Нехай пишається сином, який забрав у дружини ремонт заради її зручностей! Скажи їй, що ти тепер без житла з елітною плиткою в історії!
Вона відвернулася від дверей. Віталій продовжував щось вигукувати, штовхати двері, погрожувати, але його голос став для неї фоновим шумом. Світлана пройшла коридором, де на підлозі ще виднілися сліди від коробок. Порожні прямокутники на пилюці.
Вона зайшла до ванної. Обдерті стіни дивилися на неї сірими бетонними очима. Іржава труба капала. Ще годину тому це видовище викликало відчай. Тепер вона бачила просто фронт робіт.
Світлана дістала телефон. Відкрила банківський додаток. На рахунку залишалося мало до зарплати. Нуль у графі накопичень. Порожнеча.
Але потім вона подивилася на заставку екрана. Там стояла їхня спільна фотографія з відпочинку кілька років тому. Віталій усміхався, обіймаючи її, а вона дивилася на нього з теплом.
Вона зайшла в налаштування й змінила шпалери на просту картинку — просто темний фон.
Зовні, на сходах, шум почав стихати. Почувся звук ліфта, шаркання пакетів і бурмотіння Віталія, який, мабуть, зрозумів марність спроб і вирішив відступити.
Світлана повернулася на кухню. Взяла ганчірку. Набрала води у відро. Додала мийний засіб — багато, щоб усе очистити. Їй треба було вимити підлоги. Їй треба було очистити цю квартиру від його слідів, від запаху його присутності.
Вона стала на коліна перед плямою від його взуття в коридорі й сильно провела мокрою ганчіркою. Бруд зник, залишивши чисту, вологу смугу.
— Лінолеум, — вголос промовила Світлана в тиші порожньої квартири. — Поки що постелю лінолеум. Сама. А на якісне покриття зароблю.
Вона віджала ганчірку. Брудна вода стекла у відро. Ремонт тривав. Життя тривало. Але тепер це було тільки її життя, і в ньому більше не було місця для чужих доріжок до чужих зручностей.
Головна картинка ілюстративна.
