Я сиділа на кухні, попиваючи чай, коли почула стук у двері. Відкрила – і там стояв Іван, мій колишній чоловік, з великим букетом квітів і коробкою цукерок.

Його обличчя було блідим, очі – втомленими. Я одразу зрозуміла, що щось не так, бо за п’ять років він жодного разу не з’являвся отак просто.

– Оксано, привіт. Можна зайти? – запитав він тихим голосом, ніби боявся, що я зачиню двері перед носом.

– Заходь, – відповіла я, намагаючись тримати себе в руках. – Що трапилося? Чому ти тут?

Він пройшов до вітальні, сів на диван і поклав квіти на стіл. Я стояла навпроти, скрестивши руки.

– Оксано,  я розумію, що погано вчинив тоді. Я зробив помилку, велику помилку. Але тепер я бачу, наскільки ти мені потрібна. Я не можу без тебе жити.

Я відчула, як стало холодно. Це було так несподівано, після всього, що сталося.

– Ти жартуєш? – сказала я, намагаючись не підвищувати голос. – Після п’яти років? А як же твоя Світлана? Ви ж разом, у вас дитина.

– Світлана пішла, – зізнався він, опустивши голову. – Знайшла когось іншого, багатшого, в Іспанії. Зібрала речі й поїхала, навіть не попрощалася. Залишила мене самого з Анною. Я не знаю, як з цим впоратися. Прошу, Оксано, дай мені шанс. Повернися, допоможи. Ми ж були родиною.

Я відчула, як все всередині стиснулося. Це було не про кохання, а про те, що йому потрібна допомога. Я мовчала хвилину, а потім сказала:

– Іване, ти думаєш, що можеш просто повернутися, ніби нічого не сталося? Ти пішов, обрав іншу, а тепер, коли вона тебе кинула, згадуєш про мене? Я не нянька для твоєї дитини!

– Будь ласка, Оксано, подумай. Для Анни це теж важко. Вона маленька, їй потрібна стабільність.

– А мені? – вигукнула я. – Мені теж було важко п’ять років тому! Ти навіть не уявляєш!

Він встав, підійшов ближче, але я відступила.

– Я шкодую, справді. Давай почнемо спочатку.

– Я подумаю, – відповіла я холодно. – Але зараз іди. Мені потрібно час.

Він пішов, а я залишилася стояти, відчуваючи, як емоції вирують. Це було найприкріше, що могло статися – колишній повертається не з любові, а з потреби.

П’ять років тому моє життя перевернулося з ніг на голову. Я розлучилася з чоловіком Іваном. Причина була проста, як день: він знайшов нову жінку.

Я помічала, що щось не так – він став холоднішим, менше часу проводив удома, але думала, що це тимчасова криза в наших стосунках.

Ми ж були разом двадцять років, виростили двох синів, Андрія та Богдана. Сподівалася, що все налагодиться.
Але одного ранку після його п’ятдесятирічного ювілею все змінилося.

Ми святкували напередодні в ресторані – великий зал, жива музика, смачні страви. Родина зібралася, друзі вітали, сміх лунав до пізньої ночі.

Я була щаслива, бо бачила, як Іван посміхається, як він обіймає мене при всіх. Думала, це знак, що все добре. Наступного дня я прокинулася, а Іван уже пакував валізу.

Він стояв у спальні, складаючи сорочки, і навіть не подивився на мене спочатку.

– Оксано, нам потрібно поговорити, – сказав він спокійно, ніби обговорював погоду.

Я сіла на ліжко, серце стиснулося від передчуття.

– Що сталося? Чому ти пакуєш речі?

– Я йду. Я більше не відчуваю до тебе того, що раніше. Ми стали чужими. Діти дорослі, вони впораються. Навіщо випробовувати одне одного?

Я не вірила своїм вухам. Емоції хлинули: хотілося і плакати, і кричати.

– Іване, як ти можеш? Після всього? Ми ж родина!

– Пробач, Оксано. Це не про тебе, це про мене. Я знайшов іншу жінку, Світлану. Вона молодша, з нею все по-новому.

Він продовжив пакувати, а я просто сиділа, дивлячись у підлогу. Коли він пішов, двері зачинилися з тихим клацанням, і я залишилася сама.

Пізніше від спільних знайомих дізналася деталі: Світлані було тридцять п’ять, вони познайомилися на роботі, де Іван керував проєктами. Роман закрутився швидко, і коли вона нині при надії, Іван вирішив не ховатися більше.

Сини відреагували спокійно на поверхні. Андрій, старший, сказав:

– Мамо, ми з тобою. Батько зробив свій вибір, але ми не покинемо тебе.

Богдан додав:

– Так, мамо. Ми не хочемо сваритися з ним, але ти для нас головна.

Я знала, що вони бояться втратити те, що він дав гроші на квартири, плюс авто. Але поза очима вони шепотіли: “Світлана не та жінка, батько помиляється”.

Вони стали моєю опорою. Андрій з дружиною приїздили щотижня, привозили онуків – маленьких Софійку та Максима. Ми гуляли в парку, гралися в ігри.

– Бабусю, давай побудуємо замок з піску! – гукала Софійка, і я сміялася, забуваючи про все.

Богдан забирав мене на дачу: “Мамо, свіже повітря тобі корисно. Посадимо квіти разом”. Якби не вони, я б не витримала. Невістки теж підтримували: “Оксана, ви сильна. Ми з вами”.

Іван переїхав зі Світланою в заміський будинок, який ми планували для старості. Там сад, місце для барбекю, свіже повітря. Він віддав мені квартиру в місті, а собі взяв котедж. Я підписала папери без претензій – краще так, ніж нічого.

Минули роки. Я бачилася зі Світланою на сімейних святах, коли сини запрошували всіх. Сидіти за столом було ніяково, але я трималася. Їхня дочка Анна була копією Івана – карі очі, усмішка з ямочками.

– Тату, подивися, що я намалювала! – говорила Анна, показуючи малюнок.

Я посміхалася, але всередині було важко. Плітки лунали: дехто казав, що Іван правильно зробив. Я уникала таких людей. Розлучення дало мені сили. Я почала ходити на фітнес, танці. З подругами зустрічалася в кафе.

– Оксано, ти виглядаєш чудово! – казала подруга Марина. – Розкажи, як ти це робиш?

– Просто живу для себе, – відповідала я. – Вчуся новому.

Я вишивала картини, читала книги, дивилася фільми. Життя налагодилося.

І ось на День матері Іван з’явився з квітами.

– Оксано, я помилявся, – сказав він у тому діалозі.

Після того я розмовляла з синами.

Андрій подзвонив:

– Мамо, батько розповів нам. Він шкодує. Може, дай шанс?

– Андрію, це не так просто. Він пішов, обрав інше життя.

– Але він один з дитиною. Анна плаче за мамою.

Богдан додав:

– Мамо, подумай. Ми всі родина.

Я була розгублена. Розмовляла з подругою.

– Марино, що робити? Він хоче, щоб я допомагала з Анною.

– Оксано, ти не зобов’язана. Але якщо серце каже.

– Серце мовчить, – зізналася я.

Іван телефонував щодня.

– Оксано, давай зустрінемося в кафе. Поговоримо.

Ми зустрілися. Він замовив каву, тістечка.

– Пам’ятаєш наше перше побачення? – запитав він. – Я приніс тобі квіти, ми гуляли парком.

– Пам’ятаю, – сказала я. – Але то було давно.

– Я хочу повернути те. Світлана пішла, бо знайшла багатшого.

– Іване, ти думаєш, гроші все вирішують? Ти пішов через неї.

Він зітхнув: “Я дурень був”.

Я додала деталей до свого життя: почала волонтерити в притулку для тварин.

– Оксано, цей песик потребує дому, – казала колега.

– Візьму, – вирішила я. Песик став компаньйоном.

Сини привозили онуків частіше.

– Бабусю, розкажи казку! – просив Максим.

Я розповідала, додаючи фантазії.

Іван просив мене допомогти.

– Оксано, Анна хоче до тебе. Вона чула про тебе від хлопців.

Анна прийшла одного разу з ним.

– Тітко Оксано, привіт! – сказала вона сором’язливо.

– Привіт, сонечко. Хочеш печива?

Вона кивнула. Ми гралися, малювали.

– Тату, тітка Оксана добра, – сказала Анна.

Але я думала: чому я повинна? Це не моя дитина. От скажіть, ви б погодились прийняти чоловіка?

Головна картинка ілюстративна.