fbpx
Історії з життя
Світлана похитала головою, та їй хотілося покрутити пальцем біля скроні, однак, Наталя могла б на неї за це образитися. Після роботи вони вийшли разом і відразу розійшлися в різні боки

“Підемо кудись після роботи? — Робочий день добігав до кінця і Світлана запропонувала своїй колезі Наталі відзначити кінець робочого тижня.

— Ні, я не зможу, — вона відкинулася в кріслі.

— Маєш якісь плани? — Світлана під’їхала ближче до її столу і примружила очі. — Розповідай.

— Так нічого розповідати. Батьки на дачі, а мені потрібно піти погодувати їхнього кота.

Світлана здивовано подивилася на колегу.

— Та його можна і завтра погодувати, кішки взагалі можуть довго без їжі жити.

— Ні, не можна. Йому вже сімнадцять років, я все одно повинна піти і провідати його.

Світлана витріщалася на Наталю, не в силах зрозуміти того, що вона їй говорила. В її голові це ніяк не вкладалося. Через якогось кота не піти після роботи і не розслабитися.

— А чому батьки його не забрали з собою?

— Вони брали його один раз, десять років тому, але йому не сподобалося. І тепер залишають його вдома, і ми з сестрою по черзі приїжджаємо до нього, коли батьки залишаються на дачі з ночівлею.

— Наталю, а тобі не здається, що у вас в родині якийсь культ поклоніння котові?

— Ні, не здається. Ніхто з нас котові не поклоняється. Він з нами уже сімнадцять років, звичайно, за цей час він став повноправним членом нашої сім’ї і ми всі його дуже любимо. Ну, а як інакше? Навіщо тоді заводити тварину вдома, якщо ти не збираєшся її любити?

Світлана похитала головою, та їй хотілося покрутити пальцем біля скроні, однак, Наталя могла б на неї за це образитися. Після роботи вони вийшли разом і відразу розійшлися в різні боки.

Наступний тиждень був дуже метушливим, вони готували квартальний звіт. І тут в один із днів Наталя не прийшла на роботу. З’явилася вона тільки після обіду. Вигляд у неї був заплаканий.

— Наталю, що трапилося? — Світлану вже з порогу занепокоїв її стан.

Наталя мовчки пройшла до свого столу, сіла в крісло, поклала руки на стіл, опустила голову і тихо заплакала.
Світлана підійшла і обійняла її. Ще раз питати не наважилася, інтуїтивно розуміючи, що всі питання зараз зайві. Потім Наталя сама розповість, якщо захоче.

Через кілька хвилин Наталя підняла голову і витерла сльози, включила комп’ютер і одразу взялася до роботи. До кінця робочого дня Світлана до неї навіть не підходила.

— Світланко, не хочеш сходити куди-небудь, в якесь тихе, спокійне місце? — Після роботи підійшла і запропонувала Наталя.

— Ходімо, — Світлана взяла сумку, і вони вийшли.

Поїхали в тихе кафе на березі річки, сіли на літній терасі в самому кінці, під вербою.

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі про кота? Вчора ввечері подзвонили батьки і сказали, що він уже кілька днів не їсть, а тепер ще й пити перестав. Я викликала ветеринара і поїхала до них. Потім ми повезли його в клініку, мама плакала і не випускала його з рук. Його ще раз оглянули, і сказали, що нічим йому вже допомогти не можна. Мама сказала, що не зможе дивитися на все і віддала кота лікареві. А я не могла допустити, щоб в останні хвилини свого життя він залишився один, мені хотілося, щоб він відчував, що ми з ним, любимо і цінуємо його. Я взяла кота на руки, міцно притиснула до себе. Так він і пішов від нас.

У Наталі котилися сльози. Світлана теж не могла їх стримати. Вона немов відчула цю втрату. Втрату когось дуже дорогого і важливого.

А ще у неї в пам’яті назавжди закарбувалися слова Наталі про те, що дуже важливо провести останні хвилини з близьким, неважливо, людина це чи домашній улюбленець, як би тобі не було складно, та залишати сам на сам з темрявою не можна нікого. Це було дуже правильно і дуже важливо.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page