fbpx

Світлана закаменіла. Так ось, чому обличчя тієї жебрачки здавалось таким знайомим. Її портрет всі ці роки висів в бабусиній вітальні. Так і є – це її тітка Наталя. З нею була пов’язана одна з найбільших сімейних таємниць, і сьогодні Світлана цю таємницю розкриє

Світлана закаменіла. Так ось, чому обличчя тієї жебрачки здавалось таким знайомим. Її портрет всі ці роки висів в бабусиній вітальні. Так і є – це її тітка Наталя. З нею була пов’язана одна з найбільших сімейних таємниць, і сьогодні Світлана цю таємницю розкриє.

Світлана поспішала на роботу. Спустившись в перехід, постаралася швидше пробігти через це неприємне місце. Її дратували жебраки, які заважали вільно ходити, зручно розташувавшись прям на підлозі.

Аж врапт її погляд впав на симпатичну жебраку. Жінка була ще досить молода, і не була схожа на інших жебраків. Вона дивилася байдужим поглядом крізь людей, і злегка посміхалася. В її очах був такий смуток і туга. Світла зупинилася біля неї на мить, звідки ж вона знає цю жебрачку?

Ввесь день вона провела немов у тумані. Дівчина розуміла, що добре знає ту жінку, яка жебракувала в переході, але ніяк не могла згадати, звідки. Після обіду їй зателефонувала бабуся, попросила зайти ввечері на вечерю. Світлана з задоволенням прийняла запрошення, і почала збиратися.

Бабуся, як завжди, виглядала її біля вікна. Світлана була єдиною близькою людиною, яка залишилась у Софії Петрівни. Побачивши крізь вікно внучку, бабуся поспішила відчинити двері. Дівчина увійшла до вітальні, сіла на диван, і блаженно посміхнулась, почувши знайомий з дитинства аромат булочок з ваніллю. Аж тут Світлана застигла, побачивши на стіні портрет. Вона бачила його тисячі разів, і тільки зараз зрозуміла, що з портрета на неї дивиться та сама жебрачка, яку бачила сьогодні в переході.

На портреті була зображена її рідна тітка. Звичайно, тут вона виглядала набагато молодшою, але очі і посмішка були ті ж. Світла ніколи не бачила її, і нічого про неї не знала, крім імені. Ця тема була під табу в її родині. Про тітку Наташу їй ніхто нічого не хотів розповідати.

– Бабцю, може відкриєш мене нарешті в сімейну таємницю? Я вже досить доросла людина. Де моя тітка, твоя дочка? Адже вона жива?

– Не знаю, Світланка … Але сподіваюся, що у неї все добре в житті …

Софія Петрівна розповіла, що Наташа була у них з чоловіком другою, пізньою дитиною. Мати Світлани на п’ятнадцять років старше своєї сестри. Наташу всі балували з дитинства, дівчинка отримувала практично все, чого бажала. Природно, виросла вона егоїстичною, самозакоханий особою. Світланці було всього п’ять років, коли тітка втекла з дому з її татом. Мати Світлани, Ольга, важко переживала зраду рідних людей. Через два роки жінки, мабуть від туги, не стало. Світланка залишилась з бабусею і дідусем.

Семен Васильович, після того випадку зненавидів свою молодшу дочку, Наташу. Чоловік заборонив говорити про неї, але ось портрет чомусь не став знімати зі стіни …

– Ось така важка таємниця в нашій родині …, – важко зітхнула Софія Петрівна. – Я, звичайно, Наталю ніколи не виправдовувала, але в той час вона була недосвідченою сімнадцятирічною дівчинкою, в порівнянні з твоїм батьком. А він? Доросла людина, і чітко розумів, що робить.

Світлана мовчала, намагаючись стримати сльози. Вона свою маму практично не пам’ятала, але все ж її милий образ залишився в її пам’яті і серці. Дівчині стало дуже шкода свою маму, адже вона могла б прожити довге щасливе життя, якби рідна сестра так не вчинила

– Я бачила її сьогодні, – тихо промовила Світлана. – Вона практично не змінилася, той же погляд, та ж посмішка, що на портреті. Наташа жебракує в переході … Ти хочеш з нею побачитися?

– Ні, – швидко відповіла бабуся. – Вона моя дочка, але через неї, я втратила старшу дочку і чоловіка. Семен сильно почав здавати після того, як не стало твоєї матері, а незабаром і сам пішов за нею

– Бабуся, якщо ти не проти, я зніму цей портрет. Адже він кожен день навіває на тебе важкі спогади, – сказала Світлана.

– Зніми, – погодилася бабуся. – Давно хотіла це зробити сама, та все руки ніяк не доходять …

На наступний день Світлана знову пішла через перехід. Наташа стояла на тому ж місці, з тієї ж блаженною посмішкою …

– Ви Наташа? – запитала дівчина, підходячи до жебрачки.

– Так! – з погордою відповіла жінка. – А тобі що?

– Та так … Нічого …, – відповіла дівчина, з презирством глянувши на рідну тітку.

– Вона трохи несповна розуму, – сказав жебрак, що сидів поруч. – уявляє себе мало не королевою. Все стоїть,
чекає, коли за нею прийде коханий, який покинув її багато років тому. Вона начебто через нього пішла з дому, а рідні люди відреклися від неї.

Світлана вийшла з переходу, дістала носовичок, і витерла сльози, які самі по собі котилися по щоках. Зараз вона зрозуміла, що бабуся права. Є такі речі, які ніколи неможливо пробачити. Вони не мають терміну давності …

Редакція тексту – intermarium.news

Головне фото – pixabay.com

You cannot copy content of this page