Світлана стояла біля кухонного вікна, задумливо дивлячись на осінній захід сонця. Її син Андрій вже кілька місяців зустрічався з дівчиною, але не поспішав її знайомити зі своєю мамою. Світлана не могла втриматися від хвилювань і тривог. Як кожна мама, вона хотіла найкращого для свого єдиного сина. А дівчата… що ж, вони можуть бути різними.
— Андрію, коли ж ти мене познайомиш зі своєю Марічкою? — Світлана спробувала вимовити це якомога спокійніше, але її голос таки затремтів.
— Мамо, не хвилюйся, скоро, — відповів Андрій, намагаючись не дивитися їй в очі. — Просто вона трохи сором’язлива.
Світлана знала, що «скоро» у сина могло розтягнутися на місяці, якщо не більше, тому вирішила діяти самостійно. Вона запросила свою давню подругу Лідію та її доньку Олену на чай. «Може, Андрій зверне на неї увагу», — подумала Світлана, згадуючи, якою красивою і вихованою була Олена.
В неділю, коли Андрій повернувся додому після роботи, він застав маму в гостинній, за столом, що буквально ломився від смаколиків. Лідія і Олена сиділи поруч, мило розмовляючи.
— Привіт, мамо. Привіт усім. — Андрій на мить зупинився, окинувши присутніх поглядом.
— Ось, Андрію, це Лідія й Олена. Ми з тіткою Лідією давно не бачилися, вирішили попити чаю. Олена теж вирішила приєднатися, — промовила Світлана, ніби ненароком.
Андрій привітався, але одразу відчув, що це все — добре спланована «акція» мами. Він сів за стіл і ввічливо почав розмову, але його думки були далеко — біля Марічки, з якою вони планували провести вечір. Мама, здається, цього не розуміла.
— А, до речі, як у тебе з Марічкою? — ніби між іншим запитала Лідія, підморгнувши Світлані.
Андрій завагався, а потім сказав рішуче:
— Мамо, у нас із Марічкою все серйозно. І в неділю я приведу її до нас на вечерю.
Світлана лише трохи стисла губи, але в душі закипіло хвилювання. Вона нічого не знала про Марічку, окрім того, що вона була розлученою і мала дитину. «Чи може така дівчина бути хорошою дружиною для мого сина?» — думала вона, але в голос нічого не сказала.
У неділю Андрій приїхав додому не сам. Він відчинив двері і впустив до квартири струнку дівчину з променистими карими очима та невеликим букетом польових квітів у руках.
— Мамо, це Марічка, — промовив Андрій із ніжною усмішкою, яка одразу змінила настрій Світлани.
— Доброго дня, пані Світлано, — привіталася Марічка і простягнула квіти. Її голос був теплим і мелодійним.
Світлана, намагаючись приховати своє хвилювання, взяла квіти й запросила їх до столу. Але щось у Марічці одразу викликало у неї симпатію. Дівчина була простою, щирою, але в її очах читалася мудрість і внутрішня сила, які Світлана не очікувала побачити.
— Як ти вирішила пов’язати своє життя з моїм сином? — прямо запитала Світлана, коли вони сіли до вечері.
— Андрій — добра людина. Він допоміг мені тоді, коли я цього найбільше потребувала, — спокійно відповіла Марічка, тримаючи погляд матері Андрія. — Він знає, що я маю доньку. І він прийняв нас обох такими, які ми є. Ми кохаємо одне одного, і я хочу бути частиною його життя.
Слова Марічки були простими, але вони проникли в саме серце Світлани. Вона згадала, як багато років тому зустріла батька Андрія, і як той підтримував її в найважчі часи. І саме тоді вона зрозуміла — Марічка була саме тією, хто потрібен її сину.
Після вечері Світлана запросила Марічку прогулятися парком. Вони йшли мовчки, але це мовчання було сповнене тепла. Світлана знала, що син обрав правильний шлях, і тепер її серце було спокійне.
— Марічко, — звернулася Світлана нарешті, — дякую тобі. Я впевнена, що ти зробиш мого Андрія щасливим. А я обіцяю завжди бути на вашому боці.
Марічка лише усміхнулася, відчуваючи, що ці слова — найкращий дарунок, який вона могла отримати від мами свого коханого.
І відтоді їхні життя переплелися назавжди, сповнені тепла, любові та взаємної підтримки.
Коротенька притча по темі:
У невеликому селі жила Марина, молода дівчина, яка, одружившись з Василем, опинилася в домі його матері. Ганни. Вони бачилися до весілля лише кілька разів, обмінявшись короткими розмовами. Марина, звичайно, трохи побоювалася – адже всі казали, що свекруха завжди випробовує невістку на міцність. Особливо у перші дні після весілля.
Весілля було простим, як і годиться. Невелике святкування в колі найближчих родичів. Наступного дня за традицією Марина мала приготувати кашу для всієї родини. Це був її перший випробувальний крок як господині.
Однак каша вийшла, м’яко кажучи, не надто смачною. Вона була трохи підгорілою, пересоленою, а крупа в ній злиплася в грудочки. Марина відчувала, як її щоки палали від сорому. Ганна ж сіла за стіл, повільно взяла ложку й почала їсти, не зронивши ані слова. На лаві, за традицією, сиділа сусідка й теж пильно спостерігала, готова донести до всього села, як свекруха «присоромила» молоду господиню.
Марина вже готувалася почути сувору критику, але Ганна з’їла всю миску каші й несподівано сказала: «Ой, як смачно! Маринко, дай ще одну порцію!» Вона підсунула миску й додала: «Ти – справжня господиня! Таку кашу не кожна зварить!»
Марина спершу не повірила своїм вухам. Вона знала, що її страва вийшла далекою від ідеалу. Але щира похвала свекрухи розтопила її серце. Це був не просто комплімент, а справжній жест підтримки й любові. Ганна ніби дала зрозуміти: усе буде добре, не хвилюйся.
З того дня Марина більше не боялася робити помилки. Вона впевнено бралася за будь-яку роботу, знаючи, що свекруха завжди підтримає. Їхні стосунки перетворилися на справжню дружбу й повагу. Баба Ганна допомагала з дітьми, підтримувала в усіх починаннях і навіть підштовхнула Марину вивчитися. Вони жили разом довгі роки, і Марина завжди називала її «мамою», бо за все життя не отримала від неї жодної колючої чи образливої фрази.
І коли Ганна відійшла у вічність, Марина згадувала ті перші дні й невдалу кашу, яка, як виявилося, стала початком їхнього тепла та взаєморозуміння.
