— Мамо, чому так рано телефонуєш? Щось трапилось?, – сонним голосом протягла я, коли відповіла на дзвінок від своєї родички.
— Світланко, у нас така радість у родині. Вітаю тебе! У мене з’явився чоловік! Чого мовчиш? Хіба ти зовсім не рада цьому? – радісним голосом заявила моя мама посеред ночі, одразу після того як я лягла спати і точно не мала наміру з кимось спілкуватися по телефону.
Важко зітхнувши я відповіла:
— Я щиро рада за тебе, вітаю з такою прекрасною подією в житті. Єдине, що мене хвилює, то це те, чому ти телефонуєш посеред ночі з цією новиною?
— У мене зараз немає часу. Я ж готуюся до свого весілля, – пояснила мама, здається, навіть не замислюючись над моїми словами.
Пояснити потрібно те, що мене вже зовсім не турбувала життя матері. Ми з нею і так не дуже добре ладнали, а останнім часом все вийшло з-під контролю.
Замість того, щоб бути поруч, мама пірнала із стосунків у стосунки і ніколи не намагалася мене зрозуміти. Усі її сили йшли на нових чоловіків, а я залишалась на другому плані, ніби непотрібна частина її життя. Зрозуміло, що від неї я не чекала нічого.
Після того, як батько покинув нас, ситуація стала ще складнішою. Мама шукала спокою на дні чарки, аби хоч якось втекти від реальності.
Всі свої негаразди вона скинула на мене, ніби саме я була винна у її невдачах. Я була тоді дитиною і коли батько помітив, як вона ставиться до мене, то запропонував забрати мене до себе, але мама відмовилась.
Батько почав нове життя в столиці. І хоча він продовжував допомагати нам фінансово, я почувалася покинутою, а мама була зайнята своїми негараздами і просто не мала ні бажання ні часу, аби звертати увагу на мене.
Спочатку це здавалося дрібницею, але з часом я зрозуміла, що батьки стали для мене чужими людьми. Я належала сама собі. Мене одягали, годували, але не більше.
Коли я закінчила школу, тато все ж таки знайшов мене і оплатив моє навчання в університеті. Це був єдиний момент, коли я відчула, що я комусь потрібна, хтось мною переймається.
Мама ж, здається, так і не звернула увагу на те, що я виросла і вирушила у самостійне життя. Куди там, мама була зайнята собою, своїм особистим життям, побаченнями і трикутниками любові, які влаштовувала сама собі.
Коли батька не стало чотири роки тому, я відчула порожнечу. Єдине, що я отримала від нього – це будинок у селі. Я зраділа і тому, вирішила, що зроблю там ремонт і почну нове життя.
—Ти серйозно? – почувся голос мого хлопця, коли я розповіла йому про те, що при надії.
Спочатку я була щаслива, але швидко зрозуміла, що він зовсім не готовий до такої новини. У нас зникло взаєморозуміння і зрештою він просто не хотів мати зі мною нічого спільного.
— Я не готовий до такого, – сказав він одного разу, коли я намагалася поговорити з ним.
Це було дуже несподівано. Я залишалася одна з чималим животиком, і навіть не знала, як забезпечити себе та свою дитину. Але я намагалася не здаватись і продовжувала працювати віддалено, щоб мати змогу платити за рахунками та приготуватися до материнства.
Я спочатку не наважувалась поділитись новинами з матір’ю, але зрештою не могла мовчати.
— Мама, він мене покинув, – почала я, спостерігаючи за її реакцією. – Нині я геть одна і не знаю. як упоратись з усім, що доля підготувала.
Вона навіть не здивувалась, здається, її це зовсім не зачепило.
— Чому ти покинула його? – запитала вона, ніби не чула, що саме мій кавалер пішов.
— Ти повинна була зберегти сім’ю! Ти повинна була зробити все, аби він не пішов, – наголосила мама.
— Мамо, я сама можу забезпечити себе! – відповіла я, хоч і розуміла, що це буде нелегко. – Мені не потрібні ні поради ні твоя допомога. Я – твоя донька. Мені підтримка твоя була потрібна а не повчання. Просто підтримка і все.
Наші стосунки остаточно зіпсувалися. Мама почала малювати мені тужливі картинки майбутнього. Вона наголошувала, що я не зможу забезпечити собі достойного життя.
— Я старію, а тобі вже 37. Хто мене буде доглядати? Як ти собі узагалі життя майбутнє уявляєш? Твій дім ще. Кому він потрібен? Я думала, ми його продамо і хоч трішки видихнемо – стане легше фінансово.
Нині моєму сину три роки. Ми живемо у селі в нашому будинку. так ремонт поки я не змогла зробити, але люди тут і справді добрі мені багато хто допомагав перший рік після появи сина.
Та й віддалена робота тримала на плаву. Хоч і працюю я в основному ночами і засинаю під ранок, але десять тисяч для села – гроші. та й город виручає.
І тут дзвінок матері після скількох років. Вона так і не змнилась, знову лиш про себе говорить. Навіть не запитує, як я, вона ж навіть не знає. що має онука.
— Доню. нікого із рідних у мене немає. а в чоловіка родина велика. Я хочу аби в день весілля ти приїхала, зможеш? Все ж, ти моя донька, а це – родинне свято, як не крути.
Я поклала слухавку. Так, весілля – родинне свято, але в мене родини немає. Лиш я синочок.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
