Катерина Семенівна часто продавала на ринку свої «скарби». То кришталеву вазу, то якусь статуетку зі своєї великої колекції, то щось з родинної бібліотеки. Одного разу притягла підшивку колись популярного журналу «Юність» за 1978 рік, то її відразу купили, ще й подякували за цінний раритет.
Майданчик виділений на ринку для торгівлі подібним товаром був невеликий, тому люди, які там продавали добре один одного знали, непогано ладнали, деякі навіть подружилися.
А от Катерину Семенівну недолюблювали. Вважали її пихатою і зарозумілою.
─ Глянь, Наталю, ─ смикнула сусідку за рукав Світлана, яка напередодні явно трохи перебрала, ─ пливе наша «принцесса». Ледве тягне торби. Навіщо їй стільки грошей? Зараз почне порядок наводити!
І справді. Підійшовши, Катерина Семенівна з усіма привіталися, перевела подих і, взявши мітлу біля кіоска, який стояв неподалік, почала вимітати місце, де планувала розкласти товар.
─ Здійняла куряву! ─ перебільшувала Світлана, тому що ніякого пилу не було: з ранку пройшов рясний дощ.
─ Не можу працювати в бруді і не буду. Треба поважати своїх покупців, ─ спокійно відповіла Катерина Семенівна і почала розкладати на старенькому, але чистенькому покривалі свій сьогоднішній товар. Тут було кілька витончених статуеток, кришталева ваза, кований підсвічник, підписка на Вальтера Скотта і кілька порцелянових тарілок.
«Якщо день буде вдалим і все розберуть, вийде більше двох тисяч. Це вже щось», ─ думала жінка, намагаючись красиво оформити свою імпровізовану вітрину на землі.
Світлана, пихкаючи від злості, ще хвилин десять поливала нелюбу сусідку брудом, але та не реагувала зовсім. Звідки Світлані було знати, що у Катерини Семенівни давно виробився імунітет до всякого роду образ. Причиною тому був вічно незадоволений, чоловік, який все життя діймав дружину і дітей, а тепер був лежачий, вимагав постійного догляду, особливого харчування. А головне ─ звинувачував у всьому дружину і діставав її з самого ранку, як тільки прокинеться, і до вечора, поки не засне.
Тому Світланині спроби здійняти бучу були марними. Катерину Семенівну вони ніяк не зачіпали. Крім того, вона взяла книгу і занурилася в читання.
Минуло три години. «Передплату і тарілки забрали, за підсвічником обіцяв повернутися молодий хлопець», ─ думала жінка, поглядаючи на годинник. До кінця робочого дня залишалося зовсім небагато часу. «Невже вазу і статуетки доведеться тягти додому? Вони досить важкі».
Роздуми Катерини Семенівни перервали несподівані покупці. Це були троє чоловіків, які говорили англійською. Вони звернули увагу на одну зі статуеток, почали щось бурхливо обговорювати і, нарешті, запитали:
─ Скільки?
Вірніше, не запитали, а поставили запитання за допомогою характерного жесту. Потім простягли аркуш паперу і ручку, показали, що ціну статуетки потрібно написати на папірці. Катерина Семенівна написала: 50.
Літній іноземець прицмокнувши губами, дістав 50 доларів, віддав продавщиці, і трійця пішла далі розглядати інші раритети.
Мабуть вони шукали сувеніри.
Катерина Семенівна розгублено дивилася на 50 доларову купюру. Підскочила всюдисуща Світлана і, пихтячи від заздрості, залементувала на весь ринок:
─ Це ж треба! Продала людям якусь нісенітницю за такі гроші!
─ Світлано, ─ перебила її Катерина Семенівна, ─ доженете їх, поверніть. Вони неправильно мене зрозуміли. Я ж мала на увазі 50 гривень, а не доларів! Нехай заберуть свої гроші.
Світлана побігла через увесь ринок.
─ Зараз вони їй влаштують! ─ зловтішалася жінка, коли вела іноземців назад.
Покупці ніяк не могли зрозуміти, чого від них хочуть. Вони не знали жодного слова українською, а продавці домашнього «антикваріату» ─ англійською.
Повз проходив студент і Світлана, схопивши його за рукав заторохтіла:
─ Чуєш, хлопче, допоможи, з однією пані розібратися. Уявляєш, обібрала іноземця на кругленьку суму. Треба повернути!
Хлопчина висмикнув руку у дивної тітки і підійшов до англомовної трійці. Поставив кілька запитань, потім звернувся до Катерини Семенівни:
─ Вони не розуміють, чого ви хочете. Може, їм потрібно доплатити за сувенір?
─ Та ні, синку, ─ пояснила жінка, ─ тут сталася помилка. Я їм написала ціну в гривнях, а вони подумали, що в доларах. Хочу повернути їм їхні гроші.
Студент пояснив ситуацію іншій стороні. Ті з подивом подивилися на літню, сиву жінку і попросили уточнити, скільки доларів коштує статуетка.
─ Та ж один долар, один! ─ не витримавши, знову втрутилася у розмову Світлана, розмахуючи у покупців перед носом вказівним пальцем.
Іноземці порадилися і через студента запитали:
─ А можна ми за ті гроші, що заплатили, заберемо й те, що залишилося, ще одну статуетку, ось цю вазу і підсвічник?
─ Все одно 50 доларів забагато. Я не зможу вам дати решту, ─ мало не плакала Катерина Семенівна.
─ А нічого й не потрібно, ─ сказав студент, перекладаючи слова похилого іноземця, ─ це вам за порядність, яка зустрічається досить рідко. Джентльмен нахилився і з повагою поцілував руку Катерини Семенівни.
У Світлани від подиву мову відняло.
За матеріалами: Sushkinі istoriyi.
Фото ілюстративне.
