— Ти повернувся, Андрію, — мій голос звучав дивно рівно, хоча всередині кипів вулкан емоцій. Я стояла, притулившись до кухонного столу, намагаючись виглядати максимально спокійно. — Як пройшла твоя «робота»?

Він зайшов, зняв куртку, і намагався мене поцілувати, але я швидко відвернулася. Його посмішка, яку я так обожнювала, на мить зникла. Здавалося, він одразу відчув зміну атмосфери, навіть не бачачи моїх очей.

— У чому річ, Світлано? Я втомився. Був важкий день.

— Я теж втомилася, Андрію. Втомилася від неправди, — видихнула я. — У тебе ще одна сім’я? Так ось чому ти не хотів розписатись. Я на запасній колії, так? У мене під серцем — дитина, а ти живеш подвійним життям.

Він опустив погляд, уникнувши прямого контакту. Це був перший знак, який розвіяв усі мої сумніви. Мій світ, такий ідеально вибудований, почав руйнуватися прямо зараз, у моїй власній, як я думала, кухні.

— Світлано, це не так, як ти думаєш. Я поясню. Те, що було, не має жодного значення порівняно з тим, що є зараз, із нами.

— Я бачила тебе сьогодні в парку, Андрію, — мої слова тепер звучали майже як шепіт, але в них була сталева рішучість. — Бачила ту високу брюнетку і дівчинку. Вони кликали тебе татом! Я бачила їхні очі. Скільки ще дітей, Андрію? Я — чергова помилка чи ти просто колекціонуєш жінок, які потім сидять і чекають, коли тобі буде зручно їх “відвідати”?

— Кохана, прошу, не використовуй таких слів. Ти єдина, кого я люблю щиро. А та жінка то лише обставини, минуле, яке я вже намагаюся закінчити.

Ця розмова мені відкрила очі на те, що мій коханий так старанно приховував.

До знайомства з Андрієм моє життя було звичайнісіньким. Мені трохи за тридцять, я працювала в затишному салоні краси “Перлина” майстром манікюру.

Я вміла робити людей трішки щасливішими, принаймні їхні руки. А от у моєму особистому житті панувала тиша. Кожна жінка вірить, що з нею таке, як “у кіно”, точно не трапиться — це в інших бувають зради, усілякі неприємні сцени.

У мене було кілька спроб побудувати стосунки, але всі вони закінчувалися швидко і якось мляво. Не ті чоловіки траплялися: хтось був занадто зосереджений на собі, хтось надто нерішучий. Я вже майже змирилася з думкою, що мій “той єдиний” — це вигаданий персонаж з моїх юнацьких мрій.

Але потім, два роки тому, усе змінилося. Це сталося у великому супермаркеті . Я шукала пачку серветок, які продавалися на найвищій полиці. Я стрибала, намагаючись дотягнутися, і, звісно, привертала увагу. Раптом за моєю спиною пролунав приємний чоловічий голос:

— Дозвольте, я допоможу. Світлано?

Я озирнулася. Переді мною стояв високий, усміхнений чоловік. Його очі випромінювали таку щирість і тепло, що я одразу забула про свій конфуз. Він легко дістав потрібну мені пачку.

— Я не Світлана, я Аліна. Але дякую, — я зніяковіла і подарувала йому свою найщирішу посмішку.

— Андрій. Значить, доля привела мене не до Світлани, а до Аліни. Набагато краще, — він не поспішив одразу ж піти.

Ми проговорили біля полиці з господарчими товарами, здається, цілу вічність. Ми обмінялися історіями, поглядами, відчули ту взаємну симпатію, яка трапляється раз на життя.

Це було не приміряння, підходить чи не підходить, а просто відчуття того, що мені з ним зручно, і якась непереборна впевненість у подальшому з’явилася. Я прямо повірила в те, що з ним усе складеться — він не залишить, не зрадить, у нього не буде якихось поганих схильностей, і він точно не буде скупим.

Того ж дня він спитав мій номер телефону і навіть підвіз до моєї орендованої квартири.

Спілкування ми продовжили одразу після розставання — листуванням. Телефон із рук я не випускала всю ніч — так мене захопило це нове знайомство. Ми обмінювалися жартами, історіями, мріями. На ранок він уже запросив мене на перше побачення — прогулянку в центральному парку.

На зустріч він прийшов з милим букетиком польових квітів — не шикарним, а таким, з яким зручно гуляти. Я була неймовірно щаслива, всередині літали ті самі метелики, коліна тремтіли, долоні трохи пітніли від хвилювання.

Подарунки та всякі приємні сюрпризи продовжилися — мій обранець тішив мене ними за кожної нашої зустрічі. Я почувалася єдиною, особливою, такою, на яку варто чекати.

Минуло лише два місяці, і ми вирішили з’їхатися. Причому переїхати довелося мені — із орендованої і маленької квартирки в його більш простору власну двокімнатну квартиру.

— Навіщо платити за оренду, коли ми можемо жити разом? — сказав він, посміхаючись. — Моя квартира достатньо велика. Ти ж знаєш, що я хочу, щоб ти була поруч.

І я переїхала. Я все не могла повірити — та хіба ж можливе таке щастя, та чи зі мною це відбувається? Це було розмірене, але в той же час дуже радісне спільне життя. Андрій був уважний, турботливий, і, що найголовніше, стабільний.

Через півроку я вже була при надії. Я пам’ятаю, як повідомила йому цю новину. Моїй радості буквально не було межі. Я уявляла собі маленьку дитячу кімнату, спільні вечори вчотирьох: він, я, і наш малюк.

Андрій же відреагував менш емоційно, ніж я очікувала. Його обличчя на якусь мить стало стурбованим. Але він швидко взяв себе в руки і обійняв мене.

— Це чудово, Аліно. Це просто чудово.

— Нам би узаконити стосунки, Андрію, — запропонувала я за кілька тижнів. — Дитина має з’явитися у шлюбі. Це і для мене важливий момент.

— Ну куди нам поспішати? — він поцілував мене у лоба. — Одружитися отак бігом, нічого не встигнувши підготувати, не накопичивши достатньо коштів, щоб весілля було гідним. Встигнемо! Тихіше їдеш, далі будеш.

Я, в принципі, заспокоїлася. Ну одружимося і одружимося, коли зручно буде це зробити. Він же поруч практично завжди.

Працював він, щоправда, цікаво — кілька днів удома, а кілька — на “роботі”, як він казав. Він ніколи не розповідав про свою роботу детально, лише згадував про якийсь проєкт, який вимагав його повної ізоляції на певний час.

Мене це влаштовувало — на життя нам вистачало, дивної поведінки за ним не помічалося, він не налягав на міцні напої.

Одного з тих днів, коли мій коханий був на своїй роботі, я вирішила прогулятися. Я почувалася трохи важкувато, але свіже повітря завжди допомагало. Я влаштувалася почитати на лаві у невеликому парку неподалік будинку.

Я поринула в читання, насолоджуючись теплим сонячним промінням. Раптом, неподалік почула, як малюк кликав свого батька.

— Дивись, як я вмію, тату! — пролунав радісний дитячий голос.

— Який ти молодець, мій хороший! — відповідав голос батька.

Голос батька був надто знайомий. Настільки, що моє серце різко забилося, а подих перехопило. Я кинула читання і, обережно, щоб не привертати уваги, подивилася в той бік, звідки лунав цей знайомий і такий рідний тембр.

Там, на галявині, стояв мій обранець, Андрій. Але не один. Поруч з ним стояла висока струнка брюнетка, яка тримала за руку дівчинку років десяти. А хлопчик, який кликав його, бігав навколо. Вони сміялися. Це була сім’я. Справжня, повна сім’я, з чоловіком, дружиною та двома дітьми.

Робота? Ні. Ось де він був кілька днів. Коли він казав, що він на “роботі”, він був тут. З ними.

Я сиділа, немов кам’яна, спостерігаючи за ними. Кожен жест, кожна усмішка були для мене підтвердженням найбільшого страху мого життя. Він був одружений.

У нього були діти. А я, Аліна, з нашою майбутньою дитиною, була лише його тимчасовим притулком, його таємним “запасним аеродромом”.

Я не змогла тоді підійти. Я просто встала і, ледве пересуваючи ноги, пішла додому. Мені потрібно було зібратися, щоб не влаштовувати сцену посеред парку.

Я чекала його повернення до пізньої ночі. Коли вранці він прийшов до нашої квартири, свіжий і відпочилий, я ледь стримувалась, аби говорити спокійно. Нарешті, відбулася та розмова, якою розпочалася ця історія.

Після того, як я поставила йому пряме запитання, його зовнішня впевненість розсипалася.

— Кохана, прошу, не роби поспішних висновків. Я ж сказав, я поясню, — він сів на стілець, сховавши обличчя в долонях. — Так. У мене є шлюб. Це мій перший шлюб.

— З двома дітьми, — додала я холодно.

— З двома дітьми. Але це шлюб, у якому почуттів давно немає. Він тримається лише заради дітей, розумієш? Ми давно чужі. Я там нещасний.

— А тут ти щасливий, так? — у моїх очах стояли сльози, але я не дозволила їм упасти. — Щасливий, що збрехав мені, що дозволив мені переїхати, що дозволив завагітніти!

— Ні, Аліно. Я тебе кохаю щиро! — він підняв голову, і його очі наповнилися таким болем, що я на мить засумнівалася у своїй правоті. — Ти — моя справжня доля. А ту сім’ю я вже давно хотів залишити, але. Ти ж бачила, там діти?

Він був майстром маніпуляцій. Він апелював до моєї чуйності, до мого материнського інстинкту. Він змушував мене почуватися винною у руйнуванні його “першої сім’ї”.

— Ти пропонуєш мені жити в таємниці, чекаючи, поки твої діти підростуть? Скільки це? П’ять років? Десять? А що буде з нашою дитиною? Вона ж теж має право на батька!

— І вона його отримає! — Андрій підійшов до мене, його голос став тихим і переконливим. — Я не хочу, щоб ти сумнівалася в моїх намірах. Я не хочу, щоб ти хвилювалася про майбутнє. Я зроблю так, щоб ти почувалася захищеною.

Нині я розгублена. Я просто не розумію, що з моїм життя. А може у тій родині він і справді не щасливий? Я бачила діток, він ними дорожить.

Можливо і справді треба трохи почекати і у нас буде справжня сім’я?

Головна картинка ілюстративна.