Свого часу мій дядько дуже не гарно по відношенню до мами моєї вчинив. пам’ятаю. як мама той період важко пережила, адже від рідної людини такого не очікувала. багато років після того дядько знатись з нами не мав бажання.
А це зателефонував, та не просто так, а з проханням великим.
У мами двоє братів і сестра є, але дідусь із бабусею більше любили саме дядька Сашка. Він коло них певний час із дружиною жив, вони йому дім побудували, машину придбали. До мами і інших дітей у них відношення було не таким трепетним, але все ж ми всі родичались і я дідуся з бабусею дуже любила.
Скільки себе пам’ятаю наші бабуся і дідусь казали. що дім їхній дістанеться саме дядьку Сашку. Говорили, що він йому найпотрібніший, хоча це була відверта неправда.
Дядько Сашко мав свою гарну хату, просто дідусь і бабуся навіть думки не допускали, що може щось їхнє дістатись іншим дітям. Все для Сашка, все для “дитинки”.
Дідуся з бабусею мамі доглядати випало, адже уся наша рідня на заробітках за кордоном була, а мама в Україні. Вона зачинила нашу міську квартиру і ми на чотири роки поїхали в село. дуже не просто їй було, адже тато із мамою не сприймали її зовсім. вони тужили за своїм Сашком і все просили у нього повернутись і доглядати їх “нормально”.
Але дядько Сашко лиш мугикав, а сам наміру повернутись не мав. У нього там була хороша робота, він збирав на квартиру старшій доньці, нащо йому старенькі батьки?
не було його тоді коли бабуся у засвіти пішла, не приїхав і з дідусем попрощатись. з’явився він лиш на сороковий день по дідусеві. Ми всі думали, що він приїхав тата пом’янути, але помилились:
— А ти, Надю. – каже мамі нашій. – тут ще довго будеш оце жити. Дивись яка господиня на чужому… Ти не думай, чобі чого, у мене заповіт на руках. Брати і сестра відмовились уже на мою користь, ти ж не підеш проти волі батьків? Ти давай, давай, додому їхати збирайся, бо мені тут роботи багато.
Мамі було важко після втрати батьків, а тут ще й брат фактично за двері виставив. У нс було своє житло і ми збирались їхати, але трішки пізніше, адже то була середина літа, скоро урожай збирати з городів, та й господарство треба було збути. однак дядько нас просто виставив уже за два дні. Картоплю сусідям продав, прямо в землі, як і всю птицю, що ми тримали.
Багато років по тому він до мами не родичався. Дім бабусі і дідуся стояв пусткою, адже дядько на заробітках був. Кажуть, там усе винесли і рознесли, але ми там не були, тож не знаю. чи це правда.
Аж тут дзвінок від дядька Сашка. Чую мама з кимось говорить і сльози по щоках. І розмова така цікава: “Братику мій, нас тільки троє лишилось. звісно. я образи не тримаю. Так, чекай я приїду. Не переймайся, нащо ж тоді сім’я?”.
уже потім, коли заспокоїлась мама мені розповіла, що дядько занедужав. Дружина його з Чехії привезла в Україну а сама назад подалась. Пізніше, вона йому заявила, що вони тепер розлучені і сказала, що той тепер сам по-собі. І от моя мама надумала їхати в село, аби глядіти дядька мого.
Я коли почула мало не втратила дар мови. Мало їй минулаого разу було, чи як? Я на восьмому місці, саме онук скоро з’явиться, тільки жити і життю радіти, а вона з роботи звільняється аби кого, дядька Сашка дивитись?
Сказала мамі, що якщо поїде, то я не її донька більше, сестра на мою сторону стала. Мама в сльози, каже, що спати спокійно не зможе, знаючи що він там сам. Але ми із сестрою не маємо наміру відступати.
Мама у нас одна і в образу її давати не будемо.
Ну хіба ж ми не праві?
05,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
