Свого часу ми із чоловіком моїм звели гарний будинок у селі під столицею. Тоді ще там був колгосп у якому ми разом працювали і до столиці автобуси ходили. Нині наше село і не село зовсім, а район Києва. Ще коли дівчата мої заміж зібрались то прийшли до мене обидві з серйозною розмовою.
Тоді уже був той час, як чоловіка мого на світі не було. Був би жив Микола, то він би мені швидко дах на місце вправив, але я тоді сама була, а вони так просили.
Прийшли до мене Оля і Оксана одного разу і давай умовляти дім продати:
— Мамочко, ви самотня людина у віці. Нащо вам така хата велика одній? Ми дізнавались, то гарні гроші вийдуть. Давайте продамо і купимо нам по квартирі, а ви у нас по черзі житимете. Оберете з ким лишитись, то й так і буде.
Я тоді так собі оце подумала гарненько і зрозуміла, що дівчатка мої праві. Нащо мені чотири кімнати, як я їх обійду? А в квартирі таки і тепло, із затишно і все є. Погодилась таки на їхні умови і ми продали той дім мій.
Воно перші роки, ніби й нічого було. Поживу у однієї, потім їду до іншої, а то на гостину до кого із рідних. От так собі переїжджала аж поки онуки не пішли. Тут я вже бачити почала, що донькам я заважаю. Нема мені вже місця. Голосно кахикаю і вночі кручусь – дитя буджу.
Все частіше стала чути від обох: “затримайся в сестрички на довше”.
Може вони те і не із того, що я їм зайва казали, але мені чути було неприємно. Ніби як нав’язуюсь я їм, чи й що. А потім оце була весна і Оля каже:
— Мамо, тобі вже 70 років. Не молода ти дівчина, досить оце бігати – визначся у кого жити будеш. У нас дитина третя скоро з’явиться, то ми повинні розуміти, як квартиру перепланувати, аби на сорока квадратах аж сім чоловік жило.
Я її завірила, що піду жити до її сестри уже назавжди. Однак, коли Оксана те почула – здійняла лемент. Мовляв, сестра дуже хитра і мама одна на двох. Говорила, що то не чесно, аби я лиш у неї жила.
А я що? Сиджу плачу. Ну як від дітей своїх такого чути? Кажу, скиньтесь та купіть мені у селі десь чи місцині закинутій хатку. Я собі там віка доживу аби в вас не на голові.
Три роки от такі сцени були постійні. Я вже й чую, що слабувати від того починаю. Там троє дітей, мені не раді. Там двоє, ніби як зять нормально ставиться, онуки горнуться. а донька на другу бу-та-бу, бу-та-бу.
Ну й не витримала я одного разу. Зібрала пожитки які і все, що в останню путь мала наскладала і пішла жити на зупинку. А що мала робити? Одній сказала, що в сестри, а другій, що у іншої. Ніхто за три дні мене не набрав не шукав. Спала собі кожного разу в іншому місці, аби не забрали куди, та й по всьому.
А потім мені зле стало. Забрала швидка мене, ледь урятували. Лежу в палаті, а доньки над головою у мене знову з’ясовують хто винен. А потім у коридорі давай доводити яка бідніша і в кого я довше була, бо кожна хотіла, аби мене сестра забрала. “Знову піду на зупинку”, – так я собі твердо ото подумала так і вирішила.
А потім, коли мене виписувати мали, раптом зять, чоловік Оксани, прийшов. Каже:
— Їдьмо, мамо, додому.
Я тоді в сльози, нема кажу у мене дому. У доньок є, а в мене немає уже. А він мені давай казати, що тепер є і що він мене не покине і що йому за жінку соромно.
Оце вже п’ятий рік я у нього в причіпках живу. Він мене у свій дім батьківський забрав. Я ледь випросила аби мене на літню кухню заселив, бо він молодий, жінку приведе собі хорошу, а тут я. То він мені тут справжні хороми зробив. І ганочок є і квіти, і свої грядки. Ніби й дім маленький. А що мені старій треба?
Сам оженився вдруге. Світланка мене “мамою” кличе. Дуже добра дитина і діти в них хороші такі все прибігають на пиріжки і казку на ніч слухати.
А Оля і Оксана? Ну так одна зі мною не балакає бо через мене її чоловік з сім’ї пішов, адже не хотів миритись з таким до мене ставленням. А у іншої вже четверо дітей. Там якось щось недобре вийшло, вони розміняти квартиру хотіли, а втратили свою і нової не мають. То їй зараз не до мене – працює постійно, бо треба і квартиру орендувати і дітей ростити.
Хотіла до мене малих на літо привезти, синочок, зять мій, не дав. Сказав, що більше в образу мене не дасть. Так і сказав, що я тепер його мама і вони до мене нічого не мають.
От така доля в мене через те, що дуже дочок любила і добра їм бажала
Євгенія Романівна Т.
13,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
