Свого часу я мусила залишити роботу в Італії, аби приїхати і доглядати старенького батька, який несподівано занедужав. Можна було найняти доглядальницю, як брат пропонував, але характер у мого тата важкий – жодна не витримала. Одинадцять років я жила біля тата і доглядала його,але більше не маю змоги. Сказала брату, що їду на заробтки знову і тепер його черга , проте його відповідь мене глибоко вразила.
Я на заробітках за кордоном була п’ятнадцять років. В Італії я мала хорошу дуже роботу, довела до ладу свій дім, взяла у кредит квартиру для свого старшого сина, молодший мав житло, тож йому допомагала матеріально. Планів мала багато, як і нагальних потреб, але все перекреслила раптова недуга мого літнього тата.
На момент коли моєму татку зле стало він мав уже поважний вік 82 роки. Спеціаліст у стаціонарі, коли тата мого виписували так і сказав: “Забирайте на доживання. Йому не довго залишилось”. Ми з братом порадились і вирішили найняти доглядальницю. Але мій тато має дуже специфічний характер. Не хотів бачити біля себе людину чужу, чудив по-чорному. Виходу іншого не мали, коли вже третя жінка відмовилась його глядіти – мусила я їхати додому.
Скажу як є: я думала що буду біля тата максимум зо пів року. Недуга у нього, плюс вік. Чомусь я вважала, що то не на довго, та й довгожителів у нас у роду жодного немає. Але мій татко молодець – 11 років я біля нього була. Не дивлячись на свій вік і те що одна половина його тіла нерухома, він і зарядку намагається робити щодня. Ходить селом багато, хай і ледь-ледь. Читає, навчився лівою рукою писати, смартфон освоїв.
Усі ці роки я була біля свого тата. Гляділа його, годувала, прала, дім тримала у порядку, двір. Брат приїздив лиш на свята і то не на всі. У нього відмовка – сам не надто хороше здоров’я має, робота, сім’я, та й їхати далеко. Ніяких грошей він ніколи нам із татом не передавав. Коли я приїхала жила на те що відкладено було, а потім на татову пенсію. ніби й вистачало нам. адже жили ми без розкошів.
Я б і далі з батьком була, але лютий усе змінив. Мій син занедужав сильно, та ще й до всього, вони житло своє втратили, що я їм під Києвом купувала. Обіцяють, звісно, що відновлять колись, але коли ж то буде вже? Син залишився не тільки без житла, але й за станом здоров’я без роботи. Невістка працює, але навіть на оренду їм не вистачає. що вже казати про те, аби сина мого на ноги поставити.
От і вирішила я їхати знову в Італію. Тільки так я синові і невістці зможу допомогти. Підтримувала зв’язок увесь цей час зі своїми подругами, поки на заміну поїду, а там уже на місці і постійну роботу знайду.
Подзвонила до брата аби вирішити питання з батьком. Я думала, що він його або до себе забере, або ми наймемо людину, але в такому випадку він повинен би був часто його навідувати приїздити. Я сказала, як було:
— Одинадцять років я батька гляділа нічого від тебе не просила, нині ж у мене вибору немає окрім як їхати за кордон на роботу. Тепер, брате, твоя черга за татом дивитись. Приїзди, я тебе у курс справи введу, аби ти все знав, що і як.
Проте мій брат мене ошелешив:
— Я не приїду і таку відповідальність брати на себе не збираюсь. Ти біля тата була, то твій хрест, я син, то не моя справа. Не можеш з ним бути, то шукай заклад для нього, чи людину яку наймай. На мене в цьому питанні не розраховуй.
Я ледь не заплакала. Настільки для мене слова брата були несподіваними і гіркими. Я розгубилась і не знаю, що мені тепер робити. батько біля себе чужої людини не потерпить, він мов дитина мала капризує. Віддати його у спеціальний заклад, рука не підніметься, адже він при добрій пам’яті, та й годити йому там ніхто не буде. А їхати потрібно, адже син мій нині у безвиході.
Як бути, підкажіть?
01,02,2023
Головна картинка ілюстративна.