Михайлик знову постукав у наші двері – або їсти хоче, або уроки не розуміє. Його мама не на роботі. Їй просто до нього байдуже.
Я відкриваю двері цій чудовій дитині і терпляче пояснюю дію в задачі, підсилюю ефект свіжою випічкою.
У мене немає дітей, а, коли Михайлик стукає у мої двері. То я знову відчуваю ту вселенську несправедливість.
Та жінка не цікавиться сином, вона цікавиться лише собою. То чому їй дала доля цю дитину? Для чого?
Дайте її мені. адже я хочу і бачу в дітях ціль та сенс життя. але мені чомусь нема – зайнятися собою чи що?
Може б зайнялася, але не хочеться, вже нічого не хочеться.
Своєму чоловікові Любомиру я вказала на двері після того, як зрозуміла, що не подарую йому дітей. Він впирався та не хотів іти, але я сказала:
– У мене інший чоловік, Михайлик, я його люблю і хочу бути з ним.
Чоловік плюнув і пішов. Я закрила двері. А потім відкрила для маленького Михайлика, якого знову мама забула нагодувати і поїхала з подругами відпочивати.
Марта знала, де її син, тому ще більше відсторонювалася, а якось взагалі не з’являлася кілька тижнів. Це були найкращі тижні в моєму житті – я купала хлопчика, купила йому кілька нових речей, водила в школу, а зі школи на морозиво. Ми дивилися разом мультики і малювали супер-сад.
Зранку я плакала, бо треба було будити цього сонного хлопчика, а я дуже не хотіла аби він хникав
– Я не хочу в школу, я хочу спати…
– Треба, Михалику,- казала я твердо, хоч радо б залишила його досипати і потім цілий день з ним бути разом.
А потім Марта прийшла і сказала, що знайшла кохання всього життя і переїжджає та забирає сина з собою.
– Навіщо, – почала я, – Не всі чоловіки хочуть спочатку жити з чужими дітьми. Можеш залишити його в мене, а потім вже забереш, коли освоїшся.
– Ні, у Мирона двоє своїх діток, то все буде добре.
Світ змінився і я перестала йому радіти. Пройшло багато часу, а від Марти ні слуху, ні духу. Пробувала шукати її в інтернеті, але марно.
Якось зустріла свого Любка, який теж був весь сірий. Подивився на мене і каже:
– Що кинув тебе твій «Михасик».
– Кинув, – сказала я, але голос так задрижав.
Я й незчулася як почала ревіти і все розказувати – що забрала Марта Михасика в чуже місто, що вона безвідповідальна, а дитина ж росте і їсти хоче, книжку гарну почитати та мультики подивитися.
– Заспокойся, – каже мені Любомир, – Я постараюся тобі допомогти.
Далі все було, як в якомусь детективі і не тільки ми знайшли Михайлика, але й вияснили, що він вже кілька разів втікав та намагався приїхати до мене, але поліція його знаходила та вертала до матері.
Я не могла впізнати в цій дитині свого щасливого Михайлика, дитина тулилася до мене та плакала:
– Я хочу до тебе, я хочу додому…
Любомир добився того, що Марту таки позбaвили бaтьківських пpав і я змогла його усиновити, але як заміжня жінка.
– Сподіваюся, ти підеш за мене, щоб отримати опіку, – спитав він.
– Звичайно!, – відповіла я.
Спочатку я боялася, що для Любомира це буде формальність, бо ж я тоді так йому це сказала і вигнала, а він тепер просто вчинив таке по-людськи, а не тому, що любить мене.
Я ввесь цей час сумувала за ним і розуміла, що сама позбулася свого щастя. А тепер було б так чудово-мати сина і чоловіка, але не формального, а справжнього!
Не скоро, але Любчик мені пробачив, він приходив до нас часто, щоб щось полагодити, щось принести, залишався на ніч, а потім взагалі переїхав.
Зараз я дуже щаслива і розумію, що Михайлик – мій син, який знайшов мене, він просто помилково там на небі вибрав собі іншу маму, а тепер зі справжньою, зі мною.
Фото Ярослава Романюка.
