— Мама завтра переїжджає до нас, — заявив Роман, з апетитом наминаючи шматок запеченої риби.

Його тон був буденним, наче він повідомляв про розклад автобусів чи погоду на вихідні. У голосі не вчувалося ні сумніву, ні прохання — лише впевненість у власній правоті, приправлена самовдоволеним спокоєм людини, яка вирішила все за всіх.

Олена, його дружина, повільно поклала виделку на тарілку. Вона не кинула її, не грюкнула — саме поклала, з якоюсь неприродною, вивіреною обережністю.

Звук металу, що торкнувся порцеляни, у тиші кухні прозвучав як грім. Вона неквапливо дожувала шматок салату, ковтнула і зробила маленький ковток води зі склянки.

Увесь цей час її погляд не відривався від Романа. Очі були спокійні, уважні, ніби вона розглядала його вперше, вивчаючи кожну рису обличчя. Роман, захоплений вечерею та власною значущістю, не помітив цієї зміни. Він чекав реакції — але не будь-якої, а захопленої, сповненої вдячності за його турботу.

— Свою квартиру здаватиме, — продовжив він, витираючи губи серветкою з виглядом людини, яка щойно уклала угоду століття. — Уявляєш, 15 000 гривень щомісяця до її пенсії? І нам допомога. Вона ж готує, як шеф-кухар, і з прибиранням впорається, тобі буде легше. Я вже з ріелтором усе обговорив, є клієнти — порядна сім’я з двома дітьми.

Він сяяв, як новенька монета. Роман був схожий на фокусника, який щойно витягнув із капелюха не кролика, а цілий цирк, і тепер чекав овацій. Він усе вирішив, усе організував, зробив щасливими і свою матір, і дружину. Ідеальний син, ідеальний чоловік.

От тільки Олена не поспішала плескати.

Вона злегка нахилила голову, і на її губах з’явилася посмішка. Але ця посмішка змусила Романа відчути раптовий холодок, наче хтось відчинив кватирку в морозний день. У ній не було радості чи тепла — лише гострий, холодний інтерес, як у шахіста, що побачив виграшну комбінацію.

— Чудова ідея, любий, — її голос був рівним, майже ніжним, але очі залишалися холодними. — Просто блискуча. Але знаєш, що було б іще кращим? Щоб усе було справедливо. Щоб нікого не образити.

Роман здивовано насупився. Він не відчув підступу, все ще купаючись у своїй геніальності. Він бачив лише вигоди: безкоштовна кухарка, безкоштовна прибиральниця і додаткові гроші на сімейний бюджет, які можна витратити на нові вудки чи абонемент у спортзал.

І тут Олена виклала на стілсвої карти. Вона подалася вперед, поклала лікті на стіл, і її голос став твердим, як граніт.

— Якщо твоя мама переїжджає до нас і здає свою квартиру, то давай я покличу і свою маму? Для повного щастя. Подивимося, хто кого пересидить!

Роман мало не вдавився. Він закашлявся, його обличчя почервоніло. Він дивився на дружину так, наче вона запропонувала поселити в їхній квартирі не тещу, а тигра.

— Ти що, жартуєш? — вичавив він, хапаючи склянку з водою. — До чого тут твоя мама? Це ж зовсім інше!

— Чим інше, Романе? — Олена не підвищувала голосу, але її спокій був страшнішим за будь-який крик. — Поясни. Твоя мама самотня, і моя самотня. Твоя хоче нам допомагати, а моя переконана, що без її порад ми пропадемо — вона мені щодня про це по телефону нагадує. Твоя мама матиме прибавку до пенсії, а моя заощадить на комуналці. Справедливо? Мені здається, дуже справедливо.

— Але моя мама спокійна, вона не заважатиме! — вигукнув він, хапаючись за перший-ліпший аргумент, і одразу зрозумів, що він слабкий.

— А моя що, з бубном по квартирі стрибатиме? — іронічно посміхнулася Олена. — Моя мама — сама інтелігентність. Викладачка літератури, 35 років стажу. Буде нам вечорами вірші читати. Байрона, наприклад. Або Шевченка, якщо захочемо національного колориту. Хіба не чудово? Атмосфера культури в домі.

Роман беззвучно відкривав і закривав рота, як риба на березі. Він потрапив у пастку, сплетену з його ж слів. Будь-яка спроба заперечити чи принизити її матір виглядала б як образа і відверте лицемірство. Він не міг сказати: «Моя мама краща, бо вона моя». Він програв, як новачок у шаховій грі.

— То як, любий? — Олена взяла виделку і з показним апетитом наколола на неї помідор. — Кличемо обох? У нас якраз третя кімната вільна. Поставимо два ліжка по боках. Буде весело, як у великій родині. Вирішили?

Роман мовчки відсунув тарілку з недоїденою рибою. Апетит зник. Він дивився на дружину і розумів, що вона не жартує. У її очах горів азартний вогонь, який обіцяв цікаву гру. І вона вже почалася.

Через два дні їхня трикімнатна квартира в центрі Києва перестала бути їхньою. Вона перетворилася на арену, де зійшлися дві протилежні сили, кожна з яких була переконана у своїй правоті.

Першою прибула Валентина Григорівна, мати Романа. Вона в’їхала в квартиру, як королека, із двома величезними валізами й акуратним чемоданом на коліщатках. Її прихід супроводжувався гучним голосом і запахом домашніх пиріжків, які вона привезла «для своїх».

— Ну, приймайте нову господиню! — проголосила вона з порога, окидаючи квартиру владним поглядом. — Романе, валізи в кімнату, а сумку з продуктами на кухню, щоб не зіпсувалися. Оленко, а що це в тебе павутиння в кутку? Треба б протерти.

Валентина Григорівна діяла швидко й безкомпромісно, заповнюючи собою весь простір. Її енергія нагадувала ураган — гучний, некерований і такий, що не терпить заперечень.

Вона одразу рушила на кухню, відкрила холодильник, цокнула язиком, побачивши напівпорожні полиці, і почала розставляти свої банки з соліннями, витісняючи Оленину баночку з імпортним хумусом у дальній кут. Вона не питала дозволу — вона встановлювала свій порядок.

Через годину пролунав другий дзвінок у двері. На порозі з’явилася Софія Михайлівна, мати Олени. Вона увійшла тихо, з гідністю, тримаючи в руках елегантну сумку. Її пальто було бездоганним, а зачіска — ідеально укладеною.

Софія Михайлівна була повною протилежністю Валентині Григорівні: не буря, а спокійна ріка, яка непомітно підступає до берегів.

— Добрий вечір, — м’яко сказала вона, підставляючи Олені щоку для поцілунку. — Романе, вітаю. Бачу, у вас уже гості.

Її погляд ковзнув по передпокою і зупинився на Валентині Григорівні, яка саме вийшла з кухні з мокрою ганчіркою в руках.

Перше непорозуміння спалахнуло того ж вечора. Після вечері, та пиріжків Валентини Григорівни, усі зібралися в залі. Валентина Григорівна, як повноправна господиня, вмостилася в улюблене крісло Романа і рішуче взяла пульт від телевізора.

— Зараз почнеться «Доля кохання», — оголосила вона, клацаючи кнопкою. — Усі сідайте, буде цікаво!

— Вибачте, — пролунав тихий, але наполегливий голос Софії Михайлівни з дивана. — А чи не можна перемкнути на «Культуру»? Сьогодні транслюють концерт із Львівської філармонії. Хочеться чогось для душі, а не цього масового.

Її слова «цього масового» прозвучали як вирок дешевому продукту. Валентина Григорівна повільно повернула голову. Її обличчя, розчервоніле після вечері, стало схожим на грозову хмару.

— Я цілий день на ногах, тягала валізи, втомилася, — відрізала вона. — Хочу подивитися свій серіал і відпочити.

— Відпочити можна і з музикою, — спокійно парирувала Софія Михайлівна. — Класика заспокоює нерви. Романе, ти ж не проти послухати Баха?

Роман відчув себе між двома вогнями.

— Мами, ну що ви, як діти? — невдало пожартував він. — Давайте новини подивимося, нейтральна тема.

Але компроміс був неможливий. Це була не боротьба за канал, а боротьба за владу. Олена, сидячи в кутку дивана, спостерігала за сценою з ледь помітною посмішкою.

Наступного ранку з’ясовування стосунків перейшло на новий рівень. Суперечка за ванну почалася о сьомій. Валентина Григорівна займала її першою, довго плескаючись і наспівуючи народні пісні.

Софія Михайлівна чекала своєї черги з кам’яним обличчям, а потім зачинялася у ванній на не менший час, але в повній тиші, що дратувало ще більше. Роман, спізнюючись на роботу, чистив зуби на кухні.

Холодильник став ареною з’ясовування стосунків. Права сторона була окупована банками Валентини Григорівни — соління, варення, тушковане м’ясо.

Ліва — акуратними контейнерами Софії Михайлівни з дієтичними салатами і смузі. Якщо хтось зачіпав чужу територію, це сприймалося як провокація.

Кульмінацією став борщ. Обидві матері вирішили приготувати його в один день. На плиті стояли дві каструлі, кожна з яких уособлювала різні кулінарні філософії. Вечеря обіцяла стати випробуванням.

— Романе, чий борщ їстимеш? — запитала Валентина Григорівна, ставлячи перед ним тарілку з густим, наваристим борщем.

— Спробуй мій, — м’яко, але наполегливо додала Софія Михайлівна, підсуваючи свій варіант — легкий, з буряковим соком і зеленню. — Він корисний для травлення.

Роман сидів, дивлячись у простір між двома тарілками. Будь-який вибір означав би образити когось. Він відчував, як його життя перетворюється на пекло.

Відкриті сутички перших днів змінилися тихою, але виснажливою таємною боротьбою. Квартира стала полем, де кожне слово, кожен погляд чи зітхання були піддавались критиці і обговоренню. Олена та її мати перейшли до наступної фази: методичного тиску на Романа.

Кухня залишалася епіцентром. Валентина Григорівна готувала щедро, займаючи плиту годинами. Софія Михайлівна, прихильниця здорового харчування, тихо намагалась відстояти свою територію, щоб приготувати парові овочі. Одного разу, коли суп Софії Михайлівни вже кипів на повільному вогні, Валентина Григорівна увійшла з сільницею.

— Ой, Софіє Михайлівно, який у вас супчик гарний, зелений! — солодко защебетала вона. — А ви його посолили? А то я Романові котлети смажу, думаю, може, йому прісно буде.

— Солю в кінці, дякую, — сухо відповіла Софія Михайлівна.

— А я спробую, можна? — не чекаючи відповіді, вона зачерпнула ложкою суп, скривилася і щедро сипнула солі. — Ой, рука здригнулася. Вік, знаєте, не радість.

Вона вийшла, залишивши Софію Михайлівну дивитися на зіпсований суп. Та мовчки вилила його в раковину. Помста прийшла через день. Валентина Григорівна пишалася своєю вишитою сорочкою, яку одягала на свята. Софія Михайлівна, затіявши прання, «випадково» кинула її в машину разом із новими джинсами Романа.

— Валентино Григорівно, не хвилюйтеся, — сказала вона ввечері з виглядом святої невинності, демонструючи сорочку в синюватих розводах. — Хотіла освіжити. Білий колір так швидко тьмяніє, а тепер у неї благородний відтінок.

Валентина Григорівна застигла. Її обличчя почервоніло, але вона не могла нічого довести. Це була «допомога».

Головною мішенню був Роман. Він став трофеєм, який матері намагалися перетягнути на свій бік. Він більше не повертався додому — він ішов на чергове випробування.

Кожен вечір, вставляючи ключ у замок, він прислухався, намагаючись визначити, де чекаає небезпека. Але його завжди зустрічали обидві.

— Ромчику, синку, нарешті! — кидалася до нього Валентина Григорівна, вихоплюючи портфель. — Втомився? Я тобі голубці приготувала, гаряченькі!

— Романе, не поспішай, — вступала Софія Михайлівна, подаючи капці. — Помий руки, перевдягнися. Я тобі салат із кіноа зробила, легкий і корисний.

Вони буквально перетягували його увагу. За столом перед ним ставили дві тарілки. Їв голубці — Валентина Григорівна тріумфувала. Ковиряв салат — Софія Михайлівна кидала на суперницю погляд переваги. Роман почав сіпатися від різких звуків, майже перестав розмовляти. Його дім став для нього ареною випробувань.

Олена залишалася осторонь. Вона була нейтральною, як дипломат на переговорах. Вечорами читала книгу, поки навколо вирували невидимі бурі. Одного разу, коли Роман, доведений до краю суперечкою про те, як правильно прасувати його сорочки, замкнувся у спальні, Софія Михайлівна прошепотіла дочці:

— Ще пару днів, Оленко. Він майже готовий.

Олена, не відриваючись від книги, ледь помітно кивнула. Їхній план працював.

Минуло сім днів. Роман схуд, осунувся, під очима з’явилися темні кола. Його ліве око почало сіпатися постійно. Він перестав бути миротворцем, став привидом у власному домі, рухаючись тихо, щоб не спровокувати нове з’ясовування стосунків. Але того вечора уникнути того було неможливо.

Він повернувся з роботи виснажений. Уже в під’їзді відчув запах смаженого м’яса і парених овочів, і його шлунок стисло від поганого передчуття. У передпокої його чекали обидві матері, стоячи, як почесна варта.

— Ромчику, швидше, я тобі котлети з пюре приготувала! — радісно оголосила Валентина Григорівна.

— Романе, я зробила рибу на парі з броколі, — тихо, але вагомо додала Софія Михайлівна. — Тобі не можна стільки смаженого.

Роман мовчки пройшов повз них, кинув портфель і замкнувся у ванній. За десять хвилин він сів за стіл. Перед ним опустилися дві тарілки: котлета з пюре і блідий шматок риби з зеленню. Це був не вибір їжі — це був вибір між двома таборами.

— Їж котлету, синку, — наполягала Валентина Григорівна.

— Почни з риби, — додала Софія Михайлівна.

Вони дивилися на нього. Їхні погляди схрестилися над його головою. Роман сидів, втупившись у простір між тарілками. Він не міг їсти. Він не міг дихати.

— Він їстиме котлету, — відрізала Валентина Григорівна. — Чоловікові потрібне м’ясо, а не трава.

— Не вам вирішувати, що йому потрібно, — холодно відповіла Софія Михайлівна.

І тут Роман не витримав. Він розходився не на жарт. Різко встав, і стілець із гуркотом від’їхав назад.

— ГЕТЬ! — його голос був низьким і страшним. — ОБИДВІ! ЗАРАЗ!

Жінки завмерли, шоковано дивлячись на нього.

— Що, синку? — розгублено пробелькотіла Валентина Григорівна.

— ГЕТЬ З МОГО ДОМУ! — він чітко вимовляв кожне слово. — Забирайте свої речі і йдіть. Негайно.

— Романе, ти що кажеш? — спробувала Софія Михайлівна.

— Я СКАЗАВ, ГЕТЬ! — він підскочив. Тарілки дзенькнули. Він пішов до дверей і розчахнув їх. Холодне повітря увірвалося в квартиру. — П’ять хвилин.

Його голос виключав будь-які заперечення. Це був не гнів, а повне виснаження. Матері, переглянувшись, зрозуміли, що програли. Мовчки зібрали сумки й пальто. Через три хвилини вони стояли в передпокої. Роман не допомагав, не прощався. Він чекав.

Коли двері за ними зачинилися, він ще кілька хвилин стояв у тиші. Потім повільно замкнув замок. У квартирі запанувала довгоочікувана тиша.

Олена підвелася з дивана, увімкнула світло на кухні, прибрала тарілки в холодильник і дістала з бару келих та пляшку. Наливши собі, вона підійшла до вікна, зробила ковток і посміхнулася, дивлячись на вогні міста. План спрацював.

Телефон задзвонив. Це була Софія Михайлівна.

— Ну що, доню? — пролунав її тихий голос.

— Усе за планом, мамо, — відповіла Олена, роблячи ще один ковток. — Ти була неперевершена.

— Я знаю, Оленко. Я знаю…

Наступного дня Роман сидів на кухні, тримаючи чашку кави. Він виглядав виснаженим, але спокійним. Олена увійшла, тримаючи тарілку з тостами.

— Романе, нам треба поговорити, — сказала вона м’яко.

Він зітхнув, але кивнув.

— Я не проти твоєї мами, — почала вона. — І моєї теж. Але ми не можемо жити так. Це наш дім. Ми маємо встановлювати правила.

Роман мовчав, дивлячись у чашку.

— Я не хочу зараз про це говорити. Я хочу побути господарем у своєму домі, а не сином якійсь мамі. давай просто помовчимо. Ти не проти?

Олена посміхнулась широко. Здається чоловік таки подорослішав.

Головна картинка ілюстртативна.