У кожному українському селі свята починаються однаково: хати димлять дровами, у вікнах мерехтять вогники гірлянд, і навіть на морозних доріжках чути пахощі пирогів. Але за зовнішньою теплотою іноді ховається холод, що робить серця крижаними. Такий холод оселився і в домі Оксани.
Цей Святвечір вона зустрічала з дітьми, як і всі останні п’ять років. Петро, її чоловік, був десь там, у Португалії. Їхня розлука почалася з обіцянки: “Я поїду ненадовго, назбираю грошей, побудуємо нову хату, а тоді повернуся”. Вони вірили, що це правильний крок, хоча в глибині душі Оксана боялася, що ця “ненадовго” розтягнеться на роки.
І так і сталося.
Спочатку Петро дзвонив щодня, розповідав, як важко працювати на будівництві, але завжди додавав: “Нічого, це заради нас”. Оксана слухала його і відповідала, що вдома все добре, хоч іноді відчувала, як сльози течуть по її щоках. Потім дзвінки стали рідшими. Петро пояснював: “Робота забирає весь час”. Вона мовчала, бо не хотіла заважати йому, а потім вже й не знала, що сказати.
Тепер вони спілкувалися лише на свята. І навіть це виглядало як формальність. Він запитував про дітей, про господарство, а вона відповідала коротко. Розмови більше не зігрівали, як колись. Петро ніби був десь поруч, але водночас – зовсім далеко.
Цього вечора Оксана накривала на стіл із сусідкою Галиною. Їхні діти гралися разом, і їхні голоси були єдиним, що додавало дому життя.
— Оксано, ти б хоч сама собі святкову сукню купила, — сказала Галина, помішуючи борщ.
Оксана здивовано глянула на неї.
— Та кому вона потрібна? Петро її все одно не побачить.
Галина мовчки зітхнула. Вона знала, що казати щось більше – марно. У кожному селі є такі, як Оксана: жінки, які залишилися чекати, поки їхні чоловіки десь на чужині заробляють гроші на краще майбутнє. Але що більше вони чекають, то більше розуміють: це майбутнє стає для них чужим.
— А ти б краще відпочила. Сьогодні ж свято, — додала Галина.
— Та яке свято, коли в душі пустка, — відказала Оксана, вкриваючи пироги рушником.
До вечора на стіл з’явилося все, як годиться: кутя, узвар, вареники, оселедець. Діти весело співали колядки, бігали з хати на вулицю, але Оксана сиділа мовчки. Її погляд раз по раз падав на телефон.
Галина, помітивши це, тихо запитала:
— Чекаєш дзвінка?
— Як завжди, — коротко відповіла Оксана.
Дзвінок таки пролунав. Петро зателефонував ближче до півночі. Його голос був теплим, але якимось механічним.
— Христос народився! Як ви там? — почав він, не чекаючи відповіді.
— Славімо Його, — відповіла Оксана. Її голос звучав відсторонено.
Діти радісно підбігли до матері, кричачи: “Тато, тато!” Петро поспілкувався з ними кілька хвилин, а потім знову звернувся до дружини:
— Оксано, я цього року, мабуть, не приїду. Робота… Та й на квитки дорого.
Ці слова ніби вразили її, але вона не показала цього.
— Розумію, — відповіла вона і поспішила завершити розмову.
Після дзвінка Оксана довго сиділа біля вікна. За вікном палали вогники, лунали голоси сусідів, але їй здавалося, що вона зовсім одна.
Тим часом Галина прибирала стіл.
— Оксано, ти хоч їж трохи. Чи ти й справді думаєш, що Петро колись повернеться?
Оксана глянула на сусідку.
— Чому ти так кажеш?
Галина не хотіла зачіпати цю тему, але її слова прозвучали щиро:
— Бо я бачу, як ти живеш. У вас вже немає нічого спільного, крім цих рідкісних дзвінків. Ти його більше не знаєш, а він – тебе.
Ці слова вразили Оксану. Вона намагалася знайти відповідь, але в її голові крутилися лише думки, які вона давно боялася озвучити навіть собі.
Тим часом діти, втомившись, пішли спати. У хаті стало тихо, і Оксана раптом усвідомила: Галина останні кілька років була їй ближчою, ніж власний чоловік. Сусідка допомагала з городом, разом з нею ходила до церкви, ділилася секретами. Петро ж ставав для неї тінню, яка щоразу зникала далі.
Галина, ніби відчувши її думки, додала:
— Життя минає, Оксано. Ти ж хороша, працьовита, красива. Не закопуй себе в цьому чеканні.
— А що я можу зробити? — запитала Оксана, ледве стримуючи сльози.
— Жити далі, — просто відповіла Галина.
Наступного дня село ожило після святкувань. Люди ходили колядувати, розносили подарунки сусідам, обмінювалися словами тепла. Оксана спостерігала за цим із вікна і вперше подумала, що втратила щось важливіше за гроші чи будинок. Вона втратила зв’язок із чоловіком, і його вже не повернути.
Коли ввечері до неї знову зайшла Галина, вони довго мовчали. Потім Оксана сказала:
— Знаєш, ти була права. Петро більше не мій.
— Ніхто не каже, що це легко, — відповіла Галина, обіймаючи її. — Але ти не одна. У тебе є діти, є друзі.
Тієї ночі Оксана довго не могла заснути. Вона думала про те, як змінилося її життя і як розлука зробила з неї зовсім іншу людину. Але найгіршим було усвідомлення, що Петро вже не той чоловік, якого вона любила.
Свята минули, але в душі Оксани щось змінилося. Вона більше не чекала дзвінків і не будувала ілюзій. Вона почала жити своїм життям, поступово повертаючи собі віру в те, що щастя можливе навіть у тихих буденних речах.
А село, як завжди, жило своїм життям, де сусіди іноді ставали ріднішими за родину.
Василина Кишенівська
