Святвечір. Галина усе поглядала у вікно. Стіл давно накритий, а його і досі немає. Вже й зоря зійшла. Кілька разів підходив син, заспокоював, просив, аби мама хоч цього року не плакала, але вона не могла. Чому? Чому він щороку повторює одне і теж? За двадцять літ прожитих з ним повинна ніби й звикнути уже, але ж ні. Щоразу болить. І ось це одвічне: чому?
Він повернувся о дев’ятій. Змерз, але щасливий. Розцілував сина і невістку, ніжно пригорнув дружину. Ніби і не сталось нічого, помолившись, сіли до столу. Розлив кожному запашної куті їсть з апетитом, здається, що й голодний, та всі ж знають, що ні, але кожен воліє мовчати. Навіть Галина ковтаючи образу посміхається.
Так завше із Степаном. З самого першого дня, вона для нього на другому місці. Кожнісіньке свято він спочатку із тією, іншою, а вже потім повертається до своєї Галини. Як би не боролась вона з тим, як би не просила не молила, усе залишається незмінним уже двадцять років поспіль.
А Степан ледь ранку дочекався. Сьогодні ж Різдво! У нього уже все готово. Тихцем узяв свого заплічника і висковзнув з квартири. Знає, що Галина знову плакатиме, а син проситиме не ображати маму, але ось це – Святе для нього. Він скільки житиме, не зрадить.
Їхав на таксі через усе ще сонне місто. Перекладав тихцем у велику хустку калача цукерки і фрукти. Вони завше так робили з нею, ось і зараз.
Нарешті доїхав. Тут не по святковому тихо. Пройшов тихцем, аби нікого і нічого не потривожити. Ось і його Ніночка зустрічає. Усміхається привітно і трошки сумно.
— З Різдвом, кохана! – прошепотів обіймаючи, – А тобі приніс святкового калача і вечерю.
Вона візьме навіть не подякувавши. Постоїть трошки похитуючись зі сторони у сторону і знову піде до вікна уже й забувши, що щось у руках тримає. Жіночка-доглядальниця посміхнеться, скаже що у них усе гаразд і розповість, як пройшла ніч. Степан ще трохи посидить поговорить з порожнечею дивлячись на так само усміхнену дружину, і почне нехотя збиратись до іншого свого дому.
Він кохає її над своє життя. Навіть, тоді коли спеціалісти сказали. що надії на її одужання немає він все ще вірив. Ніяк у голові не вкладалось, що ззовні все ж така гарна і здорова жінка, може перетворитись на от таку безсловесну істоту.
Був відчай, був. Заливався так, що світу білого не бачив. Саме тоді у тумані і напівсвідомості і з’явилась у його житті Галина. Вона понесла після першої ж ночі. Степан ніколи б не облишив свою кохану Ніну, але його батьки і батьки Галини наполягли, лиш на одне він не зважився – розлучитись зі своєю Ніночкою.
Уже двадцять років так і живе: душею з Ніною, тілом з Галиною. Виріс і одружився син. Сивина вкрила скроні, а він усе їздить і їздить до дружини. Прокидаючись щоранку молить, аби поруч була кохана, але ні – тільки Галя.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
