Ці двоє з’явилися так несподівано, що Валентина з Віктором навіть отямитися не встигли.
– А ось і ми! – з порога вигукнув величезного зросту чоловік у строгому костюмі і поліз обніматися. – Давайте знайомитися. Мене звуть Павло Павлович.
Його дружина, в ефектній червоній сукні, з дорогим важким кулоном, теж привітно заусміхалася і почала тиснути господарям руки.
– Я Оксана Петрівна. Дуже приємно. Дуже.
Сяк-так звільнившись від настирливих обіймів, господарі зробили крок назад і, нарешті, поставили резонне питання:
– Вибачте панове, а ви, власне, хто?
Павло Павлович заусміхався на весь рот і приголомшив:
– Значить, ви, теж нічого поки не знаєте? Ми вам зараз розповімо. Наш син і ваша дочка, ну, одружитися вони зібралися. Як вам така новина?
Ось тепер господарі мало не сіли на підлогу.
– Як одружитися? – першою схаменулася Валентина. – Ви хочете сказати, що наша? Що ви – майбутні наші? Але чому нам дочка нічого не сказала?
– Як я вас розумію, – закивала Оксана Петрівна. – Ми і самі у сина цю новину майже кліщами витягли. І то – тільки тоді, коли я на власні вуха почула, як він з вашою дівчинкою по телефону ніжно спілкується. Випадково почула, і чоловікові розповіла.
– А я його в очі і запитав, – засміявся радісно Павло Павлович, – може, ти, синку, одружитися хочеш? Якщо що, говори сміливо, ми тобі допоможемо. Ну, він, як годиться почервонів, потім кивнув. Угу, каже, хотів би. Так що нам про це тепер говорити? – Павло Павлович світився від щастя. – Головне, що ми про це дізналися, і вашу адресу роздобули. Не хотів говорити адресу синочок, ніяк. Довелося підключити зв’язки. Головне – знати номер телефону абонента, і тоді можна все дізнатися, і адресу теж. І тепер, хоч молодь і пручатися буде, ми повинні домовитися, як весілля їм влаштувати. У них є почуття, а у нас гроші. Ми з Оксаною готові взяти все в свої руки. Ну, там, купити що потрібно, костюм, сукню для нареченої.
– Дозвольте, – перебив його Віктор, – наречену ми і самі одягнемо! Тільки чому ми тут стоїмо, в коридорі? Давай-но, сядемо за стіл. Зараз ми його швидко організуємо. – Віктор теж радісно плеснув у долоні. – І познайомимося по-справжньому.
Скоро батьки майбутніх молодят сиділи за столом.
– Ну, за знайомство, – вигукнув господар, – і підняв наповнений келих.
Після першої господиня схаменулася.
– Послухайте, друзі, майбутні родичі, а ми ж вашого сина і в очі не бачили. Така молодь скритна пішла.
– Ми вам зараз нареченого покажемо. – Почервоніла Оксана і полізла за мобільником. – Помилуйтеся на зятя. Та й ви наречену нам теж покажіть.
Через хвилину, сидячи за столом, вже цокали язиками, захоплюючись вибором дітей.
– Хороший хлопчик. Відразу видно великий розумник, – розчулювалися господарі.
– Красуня яка, – мало не заплакала від захоплення Оксана. – Вже, яких вона нам онуків народить, уявляю. Дівчинка буде схожа на маму, а хлопчик – на нашого сина.
– Або навпаки, – пожартував Віктор.
Всі засміялися, і знову підняли наповнені келихи. Після третьої пішли розмови по суті – де буде застілля, в якому ресторані, скільки гостей передбачається. І в найцікавіший момент, коли родичі придумували, що подарувати молодятам, в квартирі з’явилася майбутня наречена.
– А ось і вона, винуватиця майбутнього торжества! – звигукнули батьки.
– Ми все знаємо! – Валентина схопилася зі стільця і почала обіймати дочку. – Вітаю, дівчинко, у тебе прекрасний смак.
– Мамо, тату, ви що? – Дочка злякано дивилася на батьків і гостей. – Що тут відбувається? З чим ти мене вітаєш?
– З майбутнім весіллям, з чим же ще, – посміхнувся Віктор. – Думала, ми не дізнаємося? До речі, познайомся зі своїми майбутніми свекром і свекрухою.
– Ви що? – дочка позадкувала від матері. – Які ще свекри? Мамо, я питаю, що це за люди?
– Ми, красуне, батьки твого Андрія, – гордо сказав Павло Павлович.
– Якого Андрія? – Дочка з питанням дивилася на маму.
– Як – якого? – здивувалася Валентина. – Твого хлопця. Коханого.
– Кого? – Дочка довго з подивом дивилася на маму, потім усміхнулася. – Мамо, по-моєму, у нас в гостях аферисти. Ніякого коханого, а тим більше Андрія, у мене немає, і ніколи не було.
Валентина з Віктором миттєво напружилися і з питанням подивилися на непроханих гостей.
– Дозвольте, – ображено вигукнув Павло Павлович, потім поліз в кишеню, дістав звідти якийсь папірець, і строго запитав: – А хіба цей номер телефону – він озвучив комбінацію цифр – хіба він не твій?
– Це мій старий номер, – знизала плечима дівчина. – Я його вже років зо два як поміняла. Так, тату?
– Точно, вона номер поміняла, – кивнув Віктор. – У неї тепер інший.
І тут виникла дуже довга пауза, після якої гості стали повільно підніматися з-за столу.
– Ну, вибачте, – намагаючись не втрачати гідності, сказав Павло Павлович. – Помилочка вийшла. Мабуть, нам по старій базі адресу пробили. Але, все одно, було приємно з вами поговорити.
– Вибачте заради Бога, – Оксана мало не плакала. – Ми не хотіли обдурити. Все так добре починалося.
Дочка мовчки розвернулася і гордо пройшла в свою кімнату.
І тут Віктор раптом перейшов на шепіт.
– А вашому синові скільки стукнуло?
– Двадцять один, – відповіла плаксивим голосом Оксана.
– Знаєте що, гості дорогі, – продовжив шепотіти Віктор. – У мене через тиждень, а якщо точніше – сьомого жовтня – день народження буде. Ви, в цей день, ближче до п’ятої, приходьте-но до нас, обов’язково разом з сином. Я вас офіційно запрошую. – І він ще раз повторив: – Офіційно.
– Ви хочете сказати, що, можливо… ми їх… і вони… – також зашепотів Павло Павлович, але Валентина не дала йому договорити.
– Правильно, Вітю, правильно, – кинулася до чоловіка на шию Валентина і теж зашепотіла:
– Ми їх все одно одружимо. Дарма, чи що, ми тут про все змовилися. Ми ще подивимося, хто переможе – наше покоління, або їхнє. Одружимо. Обов’язково.
І за столом пролунав веселий змовницький сміх.
Автор: ozpovidi Аnisimova.
Фото – ілюстративне(pexels).