fbpx
Історії з життя
Сиділа в гостях, у приятеля свого знайомого, за щедро накритим столом і відчувала, що шматок в рот не лізе. Трохи лівіше на дивані розташовувалася причина

Кішка. Звичайнісінька кішка. Біла мордочка, чорно-бурі вушка, плями зі смужками на шубці Шерстка коротенька, не дуже-то густа. Ну, пройдеш повз і вдруге не глянеш. Очі, правда, хороші. Світло-зелені, прозорі, як хризоліти. Вона ріділа гостям. Сиділа акуратно підвернувши лапочки і доброзичливо нас розглядала. Бо ж насумувалася.

– Бабусина кішка! – господар квартири, помітивши мої погляди, кивнув головою на кицю. – Бабусі було вісімдесят сім, не стало півроку тому, ну ось вона поки тут і живе.

Я здивувалася. Чого її залишати в порожній квартирі? То мене вже просвітили, що у власній квартирі господарів ремонт, ось вони і запросили гостей сюди. Про територію я зрозуміла, а про кішку ні! У господарів тварин немає, сину чотирнадцять. Що заважає? Квартира після бабусі їм дісталася, так навіщо кішку на самоті маринувати?

– Так, квартирку продавати будемо. Кішка? Та куди-небудь… Двір тут хороший, в підвалі кішки живуть, я бачив.

І тут мені істотно погіршало. Кіса сиділа з такою тихою гідністю… Вона раділа приходу людей, почувалася привітною господинею, торохтіла тихенько. Явно переживала втрату своєї господині, але не голосно, а намагалася проблем не доставляти.

Господар, мабуть вловив, що я його не розумію, почав виправдовуватися:

– Та, нам-то вона не потрібна. Півроку живе, ми не чіпаємо. Приходимо годуємо! Он, товста яка! Прибираємо. Проблеми одні! Але, квартиру скоро на продаж, і що її додому чи що? – він явно розсердився і на мене і на себе за те, що доводиться почуватися ніби як винуватим! Він же себе таким не вважав точно! А що такого? Та, вони благородно годують непотрібну тварину вже аж цілих півроку! Вони-то не просили бабусю заводити цю саму кішку! І залишати її теж не просили! І взагалі, теж мені яка цяця! Прийшла ще й незадоволена тут!

У мене фізіономію звело в напружено-люб’язній усмішці. Попросити кішку мені віддати? Та у мене своїх дуже стареньких киць кілька. Стареньким зараз зайві сусіди ні до чого. Одній вісімнадцять, інший двадцять років! У двадцять років хочеться спокою, а не з’ясування стосунків! Та й молодші кішки є, а ну як ті почнуть новеньку ображати! Але і змовчати не можу! Ось фізично не можу!

Зараз заспіваю, і мало тут нікому не здасться! І що, що ніколи раніше не влаштовувала чвар? Мабуть, колись треба починати! Тільки от неприємність, що б я не сказала, до цього самовпевненого типа просто не дійде!

Якщо в сорок років людина нічого в житті не зрозуміла, в застільній розмові до нього це не донесеш! Навіть якщо повторювати голосно-голосно, розбити об його порожню голову кілька бабусиних чарок, і ткнути виделкою в цього самого господаря!

Мій знайомий, знаючи моє ставлення до тварин, занервував. Мабуть, хід думок зрозумів, і вже морально приготувався до повного розбрату з давнім приятелем, через надмірно нервову супутницю.

І тут мене осінило! Про приятеля я чула багато і з розповідей свої висновки робила. Він невеликої руки бізнесмен, в міру щасливий, в міру обережний…

Обманювати, звичайно, недобре, а що робити? Я тривожно зиркнула на господаря будинку і скорчила дуже-дуже заклопотане обличчя. Навіть голос знизила, нервово озираючись на кішку.

– А ви… Ви такий сміливий?! Зовсім не боїтеся?

Чоловік напружився, здивувався, і уточнив:

– Чого я повинен боятися?

– Та прикмета ж є. Достовірна! Ось жодного разу не було такого, щоб не збувалася! – я артистично підняла брови і додала похмурості в тон.

– Яка ще прикмета? – насторожився господар.

– Ну, як же! Хто кішку образить, сім років удачі не буде! Зате неприємностей буде, ой, скількиииии! Зазвичай, спочатку бувають проблеми в роботі. Просто на рівному місці! А далі більше і більше! – я кивнула головою і заглибилася в вміст тарілки.

Відразу скажу. У прикмети не вірю категорично! І розумію, що, напевно, треба було по-іншому. Якось. Ну, нічого більше в голову не прийшло!

Застілля лилося своєю течією, господиня була мила і хлібосольна, гості веселі. А ось господар явно витав думками десь далеко… Він роздумував.

З одного боку, прийшла якась… Щось вякнула. Нісенітниця ж! Та, нууу, чого тільки дівки не придумають. Оце попав приятель в таку закохатися! Бідолаха його дружбан! Це з одного боку. А з іншого? Прикмети він якісь пам’ятав. Ага! Щось про сім років теж чув, і про кішку було! Не пам’ятає він точно, але було! І мавпа ця дивиться так співчутливо, наче у нього вже і бізнес розорився і конкуренти на проводах станцювали, а дружина, покинувши сина, на спадок полетіла в Куршавель!

Він перевів очі на кішку. Тиху, непомітну кішку. Прикинув. З одного боку, ремонт у новій квартирі… Навіщо їм кішка? З іншого… Якось не по собі стає. Неспокійно! А якщо правда? І що, сім років бійся? Зрештою, жере вона трохи, паскудить на місце!

Я не ручуся, що думки були саме такі. Я не телепат. Але, погляди говорили самі за себе. На мене – сердитий. На кішку – замислений.

Мені особисто його прихильність була абсолютно без різниці, я переживу! А ось погляди вселяли певну надію. Слабку.

Проводжав він нас до дверей з полегшенням. Це зрозуміло. За старих часів гінця, що приніс погані звістки і зовсім того… Так що мені ще щастило! Поруч з ним йшла проводжати і кішка. Йшла і вибачливо поглядала на сердитого господаря. Вона ж його, мабуть, теж як внучка сприймала. Нерозумне дитятко, що з нього взяти: “Ви чи не ображайся гості дорогі, він сердитий буває, але все одно хороший! Я ж то знаю!”. Це явно читалося в поглядах кішки.

– Слухай, а що ти сказала Антону? – мій знайомий замучився від цікавості. – Він так зів’яв! Одразу настрій зіпсувався.

– У Антона твого в житті буде безліч проблем! Пом’яни моє слово! – і звідки у мене такий апломб взявся?

– Перевірена прикмета є! Мені його вже щиро шкода! Начебто пристойний чоловік, не телепень, а таких речей простих не знає! Не можна кішок викидати! Відразу такі проблеми починаються!!!

Мій знайомий обдумав це глибокодумне висловлювання і покивав головою. – Так, ніби й я щось чув таке…

Він, провів мене і повернувся до приятеля, як і планував. І, звісно, обговорення питання продовжив вже з ним.

– А Антон кішку залишив! Прикинь, вона, виявляється, так тиск знижує! І наче чує, коли він нервується. Приходить, торохтить, і все! І нормальне! – почула я через місяць, коли бабусину квартиру виставили на продаж. – Слухай, а ти сама-то в цю прикмету віриш?

-В прикмету? Ні. В інше вірю: «Блажен хто звірину милує!». Ось в це вірю на всі сто! – мій знайомий мене не зрозумів, але сперечатися не став. Його особиста кішка з’явиться у нього ще через три роки. Майже така ж як і та, біла в цятки. Ось тоді він і сам все зрозуміє!

А в той рік я зовсім не здивувалася, коли дізналася, що Антон вже не просто змирився з кішкою, а дозволяє їй спати у нього на голові, тому що повсякденні справи бізнесу цю саму голову сильно морочили. А хто ж зрозуміє і пошкодує дорослого сорокарічного чоловіка краще, ніж кішка, яка думає, що він її внучок?

З вдячністю до  Т. Д.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page