Всі ми знаємо, як важко приймати в себе гостей, скільки треба переробити роботи аби вони почували себе комфортно: дім прибрати, наготувати, розмістити…
Але я хочу розповісти, як то тяжко в гості ходити, особливо, коли приходиться ночувати.
Я ще малою їздила до бабусі в село і мені здавалося, що нічого прекраснішого бути не може – сонечко, річка, садовина і городина… Мені було дивним чути постійне бурчання батька, що він погано спав і більше двох днів в селі не витримує.
Як це так?
А потім я виросла і вже сама з дітьми їхала в село… І тут же стала на татові граблі.
Я хочу впевнено заявити, що виробники диванів виготовляли їх лиш для того аби на них сидіти і вони гарно виглядали з отими втисненими ґудзиками. Викинути таку красу шкода, а спати на ньому неможливо!
І не кажіть мені про матраци! Як це купувати новий матрац, коли старий з вати ще не до кінця продерся?
І що, що вилізли пружини? А ти ковдру постелила та ніч переночувала!
Коли я була малою, то не розуміла, чому в закордонних фільмах батьки їхали ночувати в готель, хоч в сина квартира он яка велика і там на підлозі можна виспатися. Ми ж спали на підлозі, коли їздили відпочивати на море.
Остаточно свою думку я підтвердила, коли ми поїхали на сватання в гори.
– Сину. А де ми будемо ночувати, – спитала я його, бо не знала ні батьків нареченої, ні те, як вони живуть.
– Мамо, у них хата велика, то десь вас помістимо, – відмахнувся син.
Молодість… Молодість…
Може. Й романтично спати в стодолі на сіні, але це не про мене.
Дорога була довга і єдине, чого я хотіла – це задерти ноги і відпочити, просто прилягти хоч на годину. Але ж де тут приляжеш, коли вже треба церемонії робити – коровай подати, до столу сісти і їсти, їсти, їсти…
В перервах між стравами, сваха з гордістю показала двоповерхову хату, так люди зробили гарний ремонт і зручності, але…
Всюди були дивани… Отам шкіряний, на якому ми сиділи в залі з ґудзичками, там старий з ґудзичками, як я називаю «шкода викинути», дві кімнати були з ліжками, але я так зрозуміла, що то спальня сватів і спальня дітей.
Мене охопив розпач – як я маю відпочити, якщо у мене вже спина гнеться?
– А яку ви нам кімнату приготували, – питаю сваху.
– А ось цю, – і вона на щастя завела ще в одну кімнату, де диван був квадратний.
Далі вона мене повела знову їсти, напевно, не розуміла, що мені вже хочеться прилягти, бо я жінка хоч і молода, але ж не настільки.
Сидимо ми вже яку годину і гостина замість згасати набирає обертів, бо приходять ще і ще родичі їхні і я розумію, що або я зараз йду приляжу, або я їду геть. Оскільки, ґаздиня сама не здогадується, то я їй кажу:
– Будьте ласкаві нам застелити зараз, я б хотіла відпочити.
– Але ж гості ще тут, – дивується вона, але таки йде.
Мій чоловік до останнього намагався бути присутнім на сватанню, а я просто впала на диван і відключилася.
На наступний день бачила, що майбутня невістка і сваха ходили ображені, мовляв, я їхньою гостинністю погордувала. А звідки я це знаю? Правильно – син переказав їхню сварку.
– Мамо, ти могла хоч раз себе повести так, як треба? А не зі своїми забаганками? Важко було ще годинку посидіти? Ганнині батьки ображені і гості їхні теж! Вони тиждень готувалися, а ти отаке зробила!
Я розуміла, що щось пояснювати людям, які бачать лиш свою сторону – марно.
На весілля ми вже їхали навчені, тому ми замовили готель за двадцять кілометрів від того села, приїхали туди вночі, переночували, а зранку свіжі і не втомлені приїхали на весілля.
Навіть попри це, стосунки у мене з свекрухою і невісткою досі такі натягнуті, бо вони все ще сприймають мене через ту історію з сватанням.
Але я надумала запросити їх в гості і одразу з потяга потягти гуляти Києвом, щоб показати всі найзнаковіші місця. Цікаво, через скільки вони втомляться?
Фото Ярослава Романюка.
