fbpx
Історії з життя
Сиджу – нікого не чіпаю, аж тут Оксана з другого під’їзду: – Чула, Любо, що твоя дочка розлучилася, – отак веселенько каже та в очі заглядає

Так, ніби це мій Степан забрав сподні в кулак і побіг до неї жити. Ну що за люди? Як допомогти – то нема нікого, а як потішитися з чужого горя – всі й на купу і відбитися від них не можна. Наталка розлучилася та з онуками перебралася ще відійти не може, а сусідки як гончаки, вже зачули запах та зараз одна поперед одної лізтимуть до квартири. Я їх добре знаю. Тому, якщо зараз не відбитися, то ще чого доброго проситимуться на чай.

– Ой, Оксанцю, слава богу, що це все скінчилося. Я вже її просила і молила – побула заміжня і досить, на все життя нерви зіпсував, ще чого доброго й до гіршого б дійшло. Я її на колінах благала: «Доню моя, лишай ти того лежня. Ти в банку працюєш, гроші добрі заробляєш, он машину собі купила, а він на ній їздить, бо ти на права не здала. То й що, що ви в нього в квартирі живете? То квартира його мами, а не його. Що ти в тому житті за ним бачила? ».

– І як ви всі будете жити в такій малій квартирі?, – не здається сусідка.

– Ой, не знаю, – кажу, – вона стільки всякого понавозила, що й пройти нема куди. Шуби норкові, плащі шкіряні, взуття всілякого. Я їй кажу: «Доню, ну що ти така шопоголічка? То не можна обійтися однією та двома парами чобіт?» А вона мені каже, що у неї верхній одяг на кожен день тижня і дві шуби на свята. То я не знаю, чи мені щось зі своїх речей розпродати, щоб місце було в шафі, чи то роздарувати, бо вона мені купу свого дає носити. Тобі не треба, часом, куртки?

– Ні, не треба, – бурчить сусідка, але вона навчена досвідом, тому так просто не відступить: «А чого ж вона собі квартиру не зніме, раз так грошей багато має?»

– Оксано, ну ти нинішня чи що? Ти десь бачила нині вільну квартиру? Вона вже мені каже, що готова й десять і п’ятнадцять тисяч платити, але, де ж у нас вільну квартиру знайдеш. Чи того знаєш та порадиш?

Оксана напрягла свою куцу пам’ять і ніяк не могла пригадати жодного знайомого, який би здавав квартиру, але й тут її хватка не ослабла:

– Та я б могла їй здати, багато не попрошу. Але тисяч шість – то дуже, навіть, по-божому.

– А ти сама де будеш жити, чи не у мене?

– А що я дачі не маю? Мені шість тисяч, знаєш, до пенсії не завадять!

От підловила… Якщо скласти мою пенсію, Степанову і Наталчиної пів зарплати, то може отак вкупі і ми би за ту квартиру і заплатили, але нащо нам того треба? Дурний мій язик, але викрутитися якось треба.

– Ой, Оксаню, як ти мене виручила! А я вже аж змарніла від тої гризоти. Я отак пригадаю, що в тебе гаряча вода з колонки чи з бойлера? З бойлера? Оооо! То відпадає! Моя Наталка така чистюля, а з цим світлом перебої, то вона буде воду гріти на газі за шість тисяч?

– Та інколи включають…, – боролася Оксана, але запал був не той…

– Слухай, чи мені не знати, як включають? Але ж ти маєш совість таке пропонувати за такі гроші?

– Та я добро хотіла зробити…

– Добро? Ми певно в різні церкви ходимо та нам різне казання священник каже, що у мене інше поняття «добро»???

Оксана побігла по справах, які у неї раптово виникли, а я трохи ще на сонці погріюся, бо вдома такий гармидер від онуків, що голова просто лускає. Як добре, що Степан недочуває, а я от мучуся…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page