Оте «ще трохи» мені вже в печінках сидить, адже з кожним таким випадком у нас лише онуки прибавляються і нічого не змінюється.
Наша родина звичайна, живемо в невеликому селі, доньці нашій єдиній тридцять років, має двох онуків. Хата у нас велика і з усіма зручностями, бо чоловік постарався, який все життя по заробітках, а я вдома з господаркою.
Хоч ми і мріяли аби Таня здобула освіту медсестри та жила і працювала в місті, але склалося так, що вона міського хлопця привезли до нас в село та живуть вони з нами.
Їздили ми на знайомство зі сватами, то там ще у нього молодша сестра і кватира панельна двокімнатна, нема де й розвернутися. Батьки працюють в місті і видно, що статків там не дуже.
Я й зраділа, що житимуть у нас, бо ж єдина донька, а зять буде їздити з моїм чоловіком на заробітки і все у нас буде добре.
Віктор погодився їхати, бо з освіти у нього якась там академія, роботи нема, то хай заробляє, адже вже тоді Таня була при надії первістком.
Андрій нічого мені не говорив, як там йому з зятем працюється, але вже як приїхав, то казав, що він ще не мав такого клопоту ні з ким.
– Робити не хоче, те що йому кажеш, буде випитувати для чого те, а для чого се, замість того аби мовчки робити. А потім давай виясняти хто скільки робить і чому така зарплата. Пересварив мені всю бригаду, я вже не знаю, з ким я маю їхати на роботу.
І так залишився зять вдома, а чоловік поїхав. І зять, що тобі мала дитина – малюк спить і зять спить біля нього, малюк їсти і зять собі, повозить малого у візку – і він вже втомився, бо спина у нього на роботі через чоловіка зірвана.
Минув рік, зять ні за холодну воду, хоч біля господарки треба робити.
– А для чого вам стільки садити?
– А для чого вам стільки косити?
– А для чого вам стільки тримати?
– А для чого вам стільки сіяти?
– А для чого вам …
І так до безкінечності. До роботи, виходить, я одна, бо Таня була з дитиною, а зять з питаннями. Приходилося наймати робітників аби мені допомагали.
Якось я вже не витримала і кажу доньці:
– Я тебе та онука годую, бо ви мої, а зятя за що?
А та в сльози, що вона його любить, що він через нашу роботу спини не чує, а він не звик.
– То хай шукає роботу в місті, раз хоче легенько!
Правда, пішов на роботу, як ми думали, бо їздив у місто щодня і щодня йому треба було дати на проїзд та на поїсти, б ж зарплати не було ще. Але й місяця не минуло, як він знову вдома.
– Не пройшов випробувальний термін, спеціально так роблять аби люди на них задурно працювали!
Ну, буває, повірили ми йому, пішов шукати нову роботу, а я вже доньці все рахую, а як інакше?
– Для чого ви живете на нашій шиї? Йдіть в місто і там собі ледарюйте! Щоб люди нас в зубах не носили, що стільки людей в хаті, а ні на полі, ні в церкві.
Пішли вони в місто, звичайно, що донька на мене образилася, казала, що онука я більше не бачитиму.
А потім на порозі стоять всі: вона вже знову з животом і він так само лице робить, наче він не хотів вертатися, але ж донька його впросила.
А тепер лиш якась сварка, то він збирає речі і йде, Таня тоді за ним, бо ж уже двоє дітей, дітям тато потрібен.
– Мамо, чого ви нам жити спокійно не даєте?, – каже мені, – Та я ваша єдина дитина, для кого ви будете жити, як не для мене та онуків?
Я вже не маю сили те бачити, а чоловік не має вже як і додому вернутися, бо на всіх мусить заробити. Як мені бути і як вийти з цього зачарованого кола – порадьте, будь ласка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
