fbpx
Історії з життя
Син був категорично проти нового маминого кохання. Усі ці підбори і спідниці не за віком. Та й кавалер цей йому не до душі був, так мамі і сказав. А та довго не думаючи відчинила двері і попросила на вихід. Знала б що принесе майбутнє, навряд так би вчинила

– Все сидить і чекає. – неголосно сказала Галя, поставивши відра на землю.

– А хто це? – запитала Поліна. – Вона декілька тижнів тому влаштувалася в цей пансіонат прибиральницею.

– А це наша Тетяна Іванівна. Живе у нас другий рік. Ні з ким не спілкується, все мовчить. Вона сина чекає, він їй пообіцяв, що повернеться за нею, ось вона і сподівається. Не розуміє, що якщо її привезли сюди, значить в ній більше немає потреби. Скільки я таких набачилась за ці роки, що тут працюю. Хтось звикає, а хтось до останнього чекає. Шкода їх аж до сліз, але що поробиш. – вона зітхнула і отямилася:

– Заговорилися ми з тобою, а нам ще актовий зал мити.

Поліна поспішала додому. Їй треба було ще сина з садочка забрати, як почула, що її кличуть:

– Дівчино, ви в місто їдете? – запитала Тетяна Іванівна.

– Так!- здивовано відповіла вона.

– Ви не могли б листа за адресою відвести? – простягаючи їй конверт.

– Добре, у мене завтра як раз вихідний.

– Тільки обов’язково занесіть, не забудьте! – наголосила їй.

Звіряючись з адресою на конверті Поліна піднялася на другий поверх. А ось і номер потрібної квартири. Вона подзвонила, потім постукала, за дверима було тихо.

– Знову дзвонять? Немає там нікого! – визирнула сусідка.

– Шкода. А де господарі? Я їм лист привезла. – засмутилася Поліна.

– Від кого листа? – зацікавилася сусідка і вийшла на майданчик.

– Так від Тетяни Іванівни. Вона в нашому пансіонаті живе, а лист напевно синові написала. Ви не передасте, коли господарі повернуться?

– Зайдіть до мене, я все вам розповім!

– Як там поживає дорогенька? Чим займається? – запитувала вона у себе на кухні, напоївши мене чаєм.

Поліна все докладно розповіла, що сидить і сина чекає.

– Ось воно як? То це не син її туди відвіз. Це її чоловік ще зовсім молодий. А сина вона виставила три роки тому. Євген був проти їхнього шлюбу. Просив матір не робити дурниць. Але вона ж жінка вперта, вийду і все, а якщо не подобається збирайся і йди. Ну він зібрав речі і пішов. Я якось у неї поцікавилася куди він подався, а вона плечами знизала, – не знаю і знати не хочу.

А чоловік  її старший від сина на кілька років. Швидко її до себе прихилив, адже від колишнього чоловіка їй багато чого залишилося. Любив він Тетяну дуже. Вона ж і не працювала ніколи, а він на гарній посаді був. Коштовності дарував, дачу купив, вибудував там все і машина у них своя була.

Так цей її чоловічок і постарався, щоб вона довіреність на нього написала. Вона з ним вже зовсім пильність втратила. Ходила як молодиця, все на підборах, спідниці міні, але це все не допомогло їй.

Відвіз її чоловік в пансіонат, а сам майже відразу квартиру продав і з’їхав звідси. Востаннє я його з дівчиною молодою бачила. А ти кажеш чекає? Даремно чекає, так їй і передавай. Немає у неї нічого і повертатися нікуди.

Шкода, що телефону Євгена не маю. Напевно він ще любить свою маму, але хто знає, може і образився на неї. Ну добре дівчино, привіт їй передавайте і скажіть, що від Федорівни – сусідки. – нарешті закінчила вона свою розповідь.

Поліна їхала на роботу вся у думках. Ну як такі новини передати? Жінка вже не молода, не дай Боже що трапиться!

Коли Поліна підійшла до лавки, де завжди сиділа Тетяна  Іванівна, то побачила незвичну картину. Та сиділа вся в сльозах з таким же заплаканим молодиком.

– Не плач мамо, все буде добре. Я тебе до себе заберу. У мене знаєш який будинок! Правда невеликий, але всім місця вистачить. І з Ольгою тебе познайомлю, вона хороша, рада тобі буде. До того ж ти скоро бабусею будеш, – говорив він.

– Прости, прости мене, синку! – шепотіла Тетяна.

Поліна тихенько відійшла.

– От і добре! Який син у неї молодець, напевно нещодавно дізнався, а то б раніше забрав. – подумала Поліна згадуючи вираз обличчя сина, коли він обіймав маму.

Лист вона намагалася повернути, але щаслива Тетяна прошепотіла їй:

– Він мені вже не потрібен, позбудься його.

І дивлячись услід машині, в якій їхала Тетяна з сином, Поліна мимоволі згадала приказку: “Чоловіків може бути багато, а діти все одно рідніші”. Правда, бувають винятки.

А Тетяні пощастило, у неї справжній люблячий син, який пробачив і до себе забрав. Всім би таких синів!

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page