– Бабо, бабусю! – смикав її за поділ спідниці малюк.
– Що тобі?
– Цукерку.
– Іди у мами попроси!
Онук надувся і, ображено, подався шукати маму, а Олена Олексіївна важко зітхнула і похитала головою.
“Ну, в кого він?”
Будинок величезний, маму шукав довго, але все ж знайшов:
– Мамо! – вигукнув радісно.
– Що тобі, Матвійку?
– Дай, цукерку! Бабуся не дає, вона сердита.
Тепер уже важко зітхнула Дарина. Чотири роки вони мешкають разом. Перший рік все було добре, зі свекрухою спільну мову знайшли, доки не народився онук. Як спершу всі зраділи! Потім бабуся почала дивитись на нього з якоюсь підозрою, і через рік у неї з невісткою відбулася серйозна розмова. Яка, потихеньку, почала руйнувати їхню сімейну ідилію.
– Дарино, у мене до тебе серйозна розмова.
– Яка, Олено Павлівно? – Тоді вони зі свекрухою ще посміхалися одна одній.
– Чому Матвійко такий біленький?
– Тобто? – Вона спочатку і не зрозуміла, про що говорить свекруха.
– Син мій чорнявий. У нас у сім’ї всі красиві та чорняві, – Олена Павлівна уважно дивилася на обличчя невістки, ніби намагаючись по реакції зрозуміти, в чому справа. – Ти теж брюнетка і батьки твої смагляві та стрункі. Чому ж мій онук білобрисий і синьоокий. Синіх очей у нас теж у родині ні в кого немає. Подивися, які у нього пухкі щоки, а ніс із горбинкою, а чоло якесь широке.
– Таким народився.
– Діти народжуються схожими на батька чи матір, у крайньому випадку, на бабусь чи дідусів.
– Олено Павлівно, ви мене в чомусь підозрюєте? – Дарина почала здогадуватися, що має на увазі свекруха.
– Я тебе питаю.
– У мене, крім Ігоря, нікого не було, – і сердито додала. – На цьому розмова на цю тему закінчена.
Розмова закінчилася, а осад на душі в обох залишився. Їхні чоловіки до цього ставилися більш байдуже.
– Пішли я тобі цукерку дам тільки одну.
Зайшли на кухню, Дарина дістала з холодильника дві шоколадні цукерки.
– Дитині цукерки не можна, – відразу почувся голос свекрухи. – Дай краще яблуко чи сік.
– Ми по одній, – і вийшли з кухні.
Син загрався, а Дарка згадала, що у її бабусі в сьогодні день народження, їй виповнилося шістдесят п’ять.
Набрала:
– Привіт, бабусю! Із Днем народження тебе!
– Привіт, Дарочко! Привіт, рідна! – зраділа бабуся. – Щиро дякую!
– Як твоє здоров’я?
– Тримаюсь! Щось у тебе сумний голос? Хтось образив.
– Ну… ні…, – не змогла одразу відповісти Дарина.
– Так, так! Свекруха? Ану розповідай!
– Бабусю, у нас у родині всі чорняві і в них – теж, а твій правнук народився біленьким.
– Он воно що?! От приїду, я їм влаштую там, – сердито пробурчала бабуся.
– Бабусю, справді, приїжджайте з дідусем! Ви і на весіллі не були. Познайомтеся з новими родичами.
– Якось незручно. Хоча у твоїх батьків зупинимося.
– Бабусю, у нас зупиніться. Свекор зі свекрухою, самі по собі, люди добрі. Приїжджайте!
– А що? Давай приїдемо!
Минуло два тижні, і раптом дзвінок від бабусі.
– Дарусю, ми виїжджаємо. Поїзд прибуде в п’ятницю о сімнадцятій тридцять п’ять, сьомий вагон.
– Чудво, бабусю, зустрінемо! – радісно вигукнула Дарина.
Вимкнула телефон і кинулася до свекрухи:
– Олено Павлівно, мої дідусь із бабусею до нас у гості їдуть. Можна вони тут поживуть.
– Нехай живуть. Приготуй їм одну із гостьових кімнат!
– Дякую!
Бабуся з дідусем могли зупинитися і в її батьків, вони в цьому місті жили, правда квартира у них двокімнатна, а з ними молодший брат Дарини жив. Краще тут, у будинку у нових родичів.
Зустрічати гостей Дарина поїхала зі своїм чоловіком на його машині, залишивши сина з бабусею:
– Ігоре, знаєш, які у мене дідусь із бабусею гарні, – захоплено розповідала Дарина чоловікові, який лиш схвально кивав головою. – Я останній раз їх десять років тому бачила, коли на літо в гості до них приїжджали.
– Не впізнаєш їх.
За розмовами непомітно доїхали до вокзалу. Вийшли на перон і почали чекати.
Ось і поїзд. Підбігли до потрібного вагона.
От і бабуся з дідусем з’явилися. Оглянули перон, ковзнувши поглядом і своєю внучкою.
– Бабусю! Дідусю! – Радісно вигукнула вона.
Очі літньої пари здивовано розширилися.
– Дарусю?!
А зять уже підхопив сумки, допоміг спуститися на перон.
Олена Павлівна чекала на нових родичів, поруч крутився онук:
– Ба, коли гості прийдуть?
– Скоро, скоро.
– Ба, гості які?
– Твоєї мами бабуся та дідусь.
– Теж баба та дідо?
– Теж теж…
Подивилася уважно на онука і знову похитала головою:
«Ой, онуку, чому ти такий? Невже ти не наш? Схоже, згрішила твоя мама. А на вигляд така порядна, адже я її дочкою вважали. Хоч би ти на сваху зі сватом був схожий, але й на них не схожий. У кого ж ти?
Біля будинку зупинилася машина, у дворі почувся галас, і увійшли гості, звичайно, літні, але бадьорі.
– Привіт, доню! – Промовила гостя і обняла Олену Павлівну.
– Здрастуйте, Галино Миколаївно! – З доброю посмішкою промовила господиня.
Підійшов і гість, радісно обійняв.
– Здрастуйте…, – і звернувся до дружини. – Жінко, а ким ми є один одному?
– У нас родичі нареченого та нареченої, і далекі, і близькі, всі один одного сватами чи свахами кликали.
– Значить, і ми будемо так, – усміхнулася Олена Павлівна. – Доброго дня, свате!
Хлопчик, бачачи, що на нього не звертають уваги, вирішив сам заявити про свою присутність. Підійшов і голосно промовив:
– Здрастуйте!
– А це хто? – вигукнула Галина Павлівна. – Чи не мій правнук?
– Я – Матвій!
– Ой, ти мій рідний!
Після обіймів прабабусі, він опинився на руках прадіда:
– Ну, привіт, правнучку!
Олена Павлівна глянула на них і обімліла:
«В обох пухкі щоки і носи з горбинкою, і лоби широкі, – вони повернулися в її бік. – Боже, і очі однакові сині!
– Свате, як він на тебе схожий! – Мимоволі вирвалося в неї.
– Так, ніби як, родичі! – радісно сказав той.
Тут зайшов господар будинку:
– Вітаю, родино!
– Леоніде, – щасливо вигукнула Олена. — Подивися, як наш Матвійко на свого прадіда схожий.
Коли, нарешті, все вщухло, Олена почала командувати:
– Дарко, проведи гостей до їхньої кімнати!
– Ігоре, їдь, привези маму і тата Дарини! Завтра вихідні, хоч посидимо разом.
– Льоня, йди мийся!
Даша, провівши дідуся з бабусею в кімнату, прибігла на кухню, допомагати, але свекруха обняла її і зі сльозами на очах промовила:
– Дарусенько, пробач мені, нерозумній, за мої недолугі підозри!
– Ви що, Олено Павлівно! Я на вас не гніваюсь.
– Дякую! – І змахнувши сльозу, додала. – Накривай на стіл!
На кухню зайшов онук:
– Баб, ба!
– Що тобі, Матвійку!
– Цукерку.
– Зараз, мій рідний!