Син заявляє, що своїм вчинком я родину його руйную, а я не можу зрозуміти: до мене, які узагалі питання. Я погодилась їх до себе прийняти і тільки їх. Ніякої свахи я в своїй квартирі бачити не бажаю. І мене геть не цікавлять обставини.
Син мій з Дашею у шлюбі більше як десять років, здається, тринадцять. Жили вони постійно окремо від мене, орендували житло, то друзі, що за кордон виїхали їх у свою квартиру впусти. Якось так кочували туди-сюди і добре їм двом було, аж поки не з’явилась у мене онучка. От тут уже й зрозуміли вони, нарешті, що потрібно думати про власне житло.
Роботи гарні мали, тож вклались у новобудову і стали чекати свою квартиру. Вона б може і здалась вчасно і не було б нинішньої ситуації. якби ж не березень минулого року. та новобудова в Ірпені була, тож поки ніяких зрушень у них немає, як і грошей, що були вкладені.
Ну поникались вони, поникались. Невістка в декреті, хоч і працює віддалено, фірма сина ледь жевріє уже він сам розвозить те що потрібно, бо мінімум штату залишилось у них. Коли ж господиня квартири їхньої ще й оренду підняла – запросились вони до мене, доки трішки легше не стане їм у плані фінансовому.
Пропонували аби я з онукою зо два роки посиділа, а невістка б працювати пішла. Однак я на таке не пішла. Куди із насидженого місця рушати. Хай зарплатня не велика, але так до пенсії і доклигаю. Не ті часи, аби на когось надіятись.
Переїхали вони до мене пів року тому. Я на роботі постійно то бачимось рідко, а вони на вихідні кудись завше їздять. Можемо за тиждень двічі і привітатись і то на кухні, або біля вбиральні. Мене все влаштовувало.
А тут у невістки моєї мама злягла. Син мені телефонує і каже, що виходу немає. треба тещу до себе забирати. Я ще так хмикнула “до себе”, якось не зразу дійшло, що до себе, то до “мене”.
Я категорично проти такого їхнього рішення. У мене бабуся лежала чотирнадцять років я знаю, що то таке. Досі пересмикує коли згадую. Не хочу повторення такого знову у своїй хаті.
У сина варіантів інших немає, адже наняти когось вони змоги не мають. Їхати невістці туди хіба, але що то буде за сім’я така.
Я все розумію, але я знаю про що мене просять і я на це не згодна ні в яку.
Так, можливо сину не зручно і вони розраховували на інше, але хіба я проти і все тут.
Ну хіба я не можу у власному домі розпоряджатись? Хіба я не права?
Іра К.
Головна картинка ілюстративна.
Популярні статті
- Зі свого міста ми виїхали разом із сестрою чоловіка ще у минулому лютому. Винайняли квартиру у передмісті Берліна де і мешкаємо донині. Аня мені завжди подобалась, ми з нею були подругами, аж доки не почали жити разом
- Яка робота? – дивиться на мене здивовано чоловік, – А мама моя, як сама? Ні і ще раз ні. Ти маєш звільнитись і допомагати їй. Це обов’язок дружини, хіба не так
- Коли донька йшла за Максима я була проти. Ще при знайомстві її наречений мені не сподобався. Даша очі під лоба і розповідає, який він хороший, який економний і як гарно вміє рахувати гроші, прямо до копієчки, звичок не хороших не має і правильно харчується. Я ж розуміла, що хлопець дуже економний, прямо занадто, як згодом виявилось. А останні події і доньці моїй очі відкрили
- Син знову телефонує із тим же проханням: “Мамо це тимчасово. Ти на мене ображена, а діти мої до чого? Ми жити не маємо де, впусти, хоч на місяць, доки я роботу знайду у місті і зарплатню першу отримаю”. Але мене так просто не розчулити. Я гне пускала і пускати їх до себе не буду і тут справа не в образі. Ось посудіть самі, ви б простягнули руку допомоги після такого?
- Ззовні гарне і світле приміщення зустріло мене темними коридорами і неприємним запахом. Я, навіть не одразу увійти туди змогла, надто різким був контраст між життям за територією і тут. Олена мене зустріла радо. Показала свою кімнатку, провела екскурсію, з гіркою посмішкою розповіла про “радості” життя в старечому домі. Додому я їхала із одним єдиним твердим рішенням і з наміром будь, що зробити, як надумала. та несподівано мої діти виступили проти