Галина вже днів п’ять блукала по своєму дачному будиночку та ділянці. Блукала розгублено. Здавалося, щось забула, не доробила, не догледіла. Дачу вона продала. Вона розглядала, торкалася безлічі дорогих серцю дрібниць – старенькі, зачитані, але улюблені книги, фотографії в саморобних рамочках, ганчірки в шафі, старий посуд у ще маминому різьбленому буфеті.
Ні, фотографії все ж треба забрати.
Син правий. Тут саме барахло. Треба сміливо розлучатися. І неважливо, що вона тут проводила шість місяців на рік, що тут усі сусіди стали друзями, що тут уже створений нею світ. Дача, каже син, це важко і не прибутково. А в її віці пора відпочивати.
Сина вона не бачила вже більше десяти років. Він жив у Польщі. Колись вони жили в просторій квартирі. Там вистачало місця і для батьків Галини, і для їхньої сім’ї — з чоловіком і сином. Але батьків не стало, Галина овдовіла, а син одружився.
За наполяганням його дружини квартиру розміняли. І залишилася Галя зовсім одна в маленькій однокімнатній квартирі в чужому для неї районі. Чужі сусіди, чужий дім. Потім син продав свою столичну квартиру і поїхав із дружиною до Польщі. Там народився онук, але Галя бачила його лише раз, коли він був маленький. Потім там, у Польщі, син із дружиною розлучилися, і тепер він жив із іншою жінкою.
А тільки тут, на дачі, усе залишилося як раніше. Ще з чоловіком, коли вийшли на пенсію, вони приїжджали сюди в квітні й поверталися до столиці в кінці жовтня. І тепер сама, на електричці, вона приїжджала сюди й увесь сезон жила на дачі.
Праворуч — дача Демчуків. Вони все життя дружили сім’ями. Сини були однолітками і щоліта ганяли разом на велосипедах, ловили рибу, носилися околицями. Тепер ця дача належала Михайлові, сину Демчуків. А батьків, на жаль, уже немає. Один за одним пішли, як часто буває, коли люблять.
Михайло – молодець. Дачу оновив, обклав новою цеглою, розширив. У нього робота якось пов’язана із будівництвом. Тепер він відпочивав тут із сім’єю, а його діти приїжджали з друзями. Теплі стосунки збереглися, і Галя дітей Михайла вважала майже онуками. Майже стала їм бабусею. А Михайло й їй допомагав із ремонтом дачі: до кого звернутися, якщо дах протікав – звичайно, до Михайла. Він допоможе.
Ліворуч — Марина Ігорівна. Приємна, хазяйновита і дуже балакуча сусідка. Вечорами вони сідали в альтанці у Галини або, коли йшов дощ, у прибудові у Марини, до них приєднувалася Софія Костянтинівна, сусідка навпроти, і вони пили чай із травами. Так і називали свої посиденьки – травники.
Вигадували порятунок від комарів і сиділи, доки зовсім не змеркалося. Обговорювали городні проблеми, теленовини, сімейні справи. Та хіба не знайдуть, про що поговорити мудрі жінки? Іноді до них приєднувався і чоловік Софії, тихий і скромний чоловік.
У саду цвіли яблуні та сливи, пахли бузок і жасмин. І було щасливе спілкування зі старими друзями. Це були вечори відпочинку від дачного господарства, це були справжні дачні теплі вечори.
У кожної з них були і радощі, і біди. Були проблеми і в Галини. Щось не ладналося у сина в Польщі. Вже двічі вона відправляла йому всі свої відкладені гроші. У неї була непогана пенсія, бо все життя пропрацювала на об’єкті майстром виробництва. Вийшла на пенсію в 45 років. Але багато відкласти не вдавалося.
– Та, – махала вона рукою, – Я потім всім цим займуся. От наскладаю… Гроші терміново Віті знадобилися, відправила.
А тепер син наполягав на продажі дачі. Продати дачу для Галини було дуже складним рішенням. Але син — є син. Не могла інакше вчинити. Вона змирилася.
Купити дачу з маленьким стареньким будиночком миттєво погодився Михайло. Галя була рада: все ж не з чужими людьми мати справу.
Оформили документи. Виручені гроші Галина вже перевела сину.
А тепер вона блукала по осінній ділянці та будинку і прощалася. Начебто все. А якщо щось і забула, Михайло подзвонить. Цей плед – ох, як приємно було в нього закутатися і посидіти в альтанці. А вдома він зовсім не потрібен. Залишу…
Уже шелестіло осіннє листя під ногами. І було відчуття, що осінь – більше пора душі, ніж природи.
Вона вже майже зібрала сумку. На електричку йти було ще рано. Скрипнула хвіртка, увійшов Михайло. Це він за ключами від будинку прийшов.
«Ох, і роздобрів останнім часом Михайло, треба йому по харчування певне порадити», — майнуло в Галини. Хоч і поїде вона, а все одно, як син уже Михайло, виріс же на очах, такий рідний.
Михайло присів на ґанок:
– Тітко Галю, – промовив він, – Значить так! Ми договір підписали. Виходить, дача – моя. Тепер я дарую її Вам. Так, усно дарую. Без оформлень. Живіть сто років – дача Ваша. Тільки продати ви її більше не зможете. Для мене ці гроші особливої ролі не грають, а Віті вашому Ви допомогли. От і досить, вистачить маму доїти!
– Та як же так, Михайлику, – сполохалася Галина.
– Не сперечайтеся. Це в пам’ять про батька і матір Вам. Вони Вас дуже любили. І мені Ви, як мама майже, Вашу допомогу і поради дуже ціную. І з дачею допоможу. Я ж бачу, яка вона Вам дорога.
Сльози самі потекли з очей. Михайло важко встав. І більше, щоб відволікти дорогу для нього сусідку від сліз, сказав:
– Сумку розбирайте. Рано ще додому. Осінь он яка прийшла – жити хочеться!
А жити і правда хочеться, – подумала Галя. Як же хочеться жити!
