fbpx
Історії з життя
Синові пішов третій рік. А у мене немає до нього того трепетного почуття, про яке я постійно чую від своїх подруг. Вони і переживають за своїх діток, бояться, щоб не впали. А мені якось все одно. Побіг і побіг. Упав, сам і встане. Я стала недавно помічати, що з боку таке моє ставлення виглядає не дуже добре

Можливо, комусь моя історія здасться ненормальною, але мені потрібна ваша допомога!

Я одна виховую свою дитину. Вся справа в тому, що батько моєї дитини дуже недобра людина. Тепер я розумію всі ті настанови батьків, які постійно чула, коли тільки почала зустрічатися з ним. Але час, на жаль, не можна повернути, тому мені єдине, що залишається, то зітхати, та згадувати ті роки.

Мені пророкували успішне майбутнє. Батьки всіма силами намагалася допомогти і забезпечити мене всім необхідним, щоб я добре вчилася. Потім я поступила в університет, і з відзнакою його закінчила. Але на роботу влаштуватися так і не встигла, так як зв’язалася зі своїм майбутнім чоловіком. Він був в місті негласним «господарем» і мав пристойний дохід. Мені відразу ж було заборонено працювати, так як я повинна була повністю відповідати його статусу.

Після появи дитини у мене були сильні ускладнення. Мені довелося на кілька місяців лягти на обстеження. Лікарня знаходилася дуже далеко, тому з сином я весь цей час не бачилася. Та й чоловік, через постійну зайнятість, відвідав мене лише кілька разів.

Саме в той час я зрозуміла, наскільки я помилилася у виборі свого супутника життя. До сусідок по палаті чоловіки щодня приїжджали, а до мене раз на місяць. Батьки намагалися приїжджати, але вони і так займалися онуком. А ось на чоловіка у мене відтоді і залишилася образа.

Після виписки я дізналася, що він за цей час обзавівся новою подружкою, і моєї присутності в домі більше не потребує. Так ми і розлучилися через півроку після появи дитини. Мені він нічого не залишив, навіть синові перестав допомагати.

Весь цей час я намагалася, як могла, приділяти синові більше уваги і дарувати більше ніжності. Але він дуже схожий на свого батька. У нього такі ж манери поведінки, що мені іноді стає страшно за те, хто ж з нього виросте. У підсумку, моє почуття до нього я не можу назвати любов’ю. Це більше нагадує мій обов’язок. Але хіба можна так ставитися до маленького хлопчика ?! Я розумію, що він не винен в тому, що його батько така людина. Але як мені перебороти себе поки не пізно?

Боюся, що через мене він виросте черствим. Адже діти відчувають ставлення до них мами. У моєму випадку він постійно знаходиться на відстані від мене. Як мені все це виправити ?! Адже він для мене найрідніша і найближча людина в світі.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook