Ситуація банальна: ми живемо разом зі свекрухою, тому що вона у досить поважному віці і має негаразди зі здоров’ям, і за нею потрібен догляд. Так було не завжди – ми забрали її до себе всього три роки тому. До того моменту вона жила окремо і нас не турбувала.
Тепер моє життя перетворилось на казна-що. Свекруха наполегливо і цілеспрямовано, невпинно провокує саме мене на з’ясовування стосунків.
Причина для неї не важлива, вона з усього здатна зробити причину. Не заспокоюється, поки я не почну горланити до хрипоти. От тоді вона з величезним задоволення починає свій звичний концерт: ахає, охає, ледь свідомість не втрачає, починає капати собі якісь краплі помічні і врешті біжить вся в сльозах до сина жалітись на мене.
Мій чоловік найчастіше приймає її сторону, і вічно просить мене бути терпимою. Я так більше не можу: у мене самої почались негаразди зі здоров’ям. Мені здається, що я піду на той світ раніше, ніж свекруха. Нещодавно зі стаціонару виписалась, там сказали, що мені потрібен абсолютний спокій. А де його узяти?
Я в хату зайшла а вона з пів-оберту і до мене. Я навіть не роззулась, одразу швидку чоловік викликав.
Розумію, що це старече, але ні сил, ні здоров’я уже не має до неї. Варіант з будинком для людей похилого віку чоловік навіть розглядати не хоче. Для нього я і лише я в усьому винна. Так і каже, аби я не звертала уваги. Але як? Якщо ця людина знаходиться з нами в маленькій двокімнатній квартирі. З самого ранку вона ходить за мною і постійно я чую оце її “бу-бу-бу”.
Як же мені бути. Я жити хочу, мені ж всього шістдесят.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
