Ситуація патова тут як не крути а в програші залишусь. Головою розумію, що роблю правильно і інакше не вийде, але душенька не на місці. Та ще й мама мені спокою не дає. Все одне і те ж твердить: забери та забери. Поки тримаюсь але чи довго то буде.
Я після закінчення школи одразу поїхала до міста. Не мала бажання жити з мамою та старшою сестрою, адже ми з ними зовсім різні люди. На той момент вони разом безпробудно за комір лили і пускали на вітер своє життя. У мене були інші плани на майбутнє.
Незважаючи на те, що я провалила вступні іспити в омріяний інститут, повертатися додому я не хотіла. Влаштувалася на роботу і почала потроху звикати до життя великого міста. Так, було важко, але хоч у моральному плані мені було легше, ніж із мамою та сестрою.
З мамою я підтримувала зв’язок лише телефоном. Буквально через рік-другий вона перестала занедужала і їй довелось забути про свою звичку, а сестра змінювати образ життя не збиралася. На той момент вона вже мала двоє дітей, з якими няньчилася мама.
Я покрутилась покрутилась і поїхала на заробітки в Італію, Тут уже восьмий рік, відкладаю гроші на власне житло, але, мабудь не куплю, бо заміж збираюсь за італійця.
Я була абсолютно щасливою людиною, аж поки не зателефонувала моя мама. Виявляється, вона занедужала, роки заливання за комір дались взнаки таки, а діток сестриних глядіти вже сил не має.
Змиритися з тим, що з онуками потрібно буде попрощатись, мама не може, тож просить мене, щоб я їх забрала до себе. Вона вважає, що я як їхня тітка, повинна оформити опіку і все тут. Інших варіантів вона не уявляє, навіть.
Але я не хочу. У мене щойно життя налагоджуватись почало, та й майбутній чоловік проти цієї ідеї. Куди я їх заберу? Мені, звичайно, жаль племінників, але допомогти я нічим не можу. Мені своїх турбот із головою вистачає.
— Не думала, що виховала таку дитину. Ти думаєш лише про себе! – горланить мама мало не щоденно.
Я втомилася їй пояснювати, чому я проти, і наводити аргументи. Вона мене не чує і не розуміє, навіть. Для неї немає інших варіантів, тільки один.
А я вважаю, що маю право на власне життя. Я не повинна нести відповідальності за помилки матері і сестри моєї. Я така ж людина, як і вони обоє.
Дитинство і юність мама своєю звичкою і вічними “концертами” в мене забрала. Але доросле життя я проживу так, як вважаю за потрібне.
ну хіба я не маю на це права?
Ви б як вчинили на моєму місці?
30,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
