fbpx
Історії з життя
Ситуація у нас склалась – хоч плач. Ніяк виходу знайти не можемо. Та й мама затялась – або так, як вона хоче. або узагалі ніяк. Каже, що повернеться додому, житиме хай хоч у хліві, доки дім не відновить. а Тошку свого не зрадить

Ситуація у нас склалась – хоч плач. Ніяк виходу знайти не можемо. Та й мама затялась – або так, як вона хоче,або узагалі ніяк. Каже, що повернеться додому, житиме хай хоч у хліві, доки дім не відновить, а Тошку свого не зрадить.

Ніколи б не подумала, що може от так доля повернути. Жили собі спокійнісінько, ну були негаразди, навіть здавались вони нам величезними проблемами, але ж не війна. Оце згадую, якими ж ми щасливими були. А? А я все жалілась на щось. Зарплатня мені мала була, то ціни не такі, то ще які неприємності. А тепер розумію роботу втративши, що все ж мали ми. Сиди Бога дякуй, так ні – все не так і не те!

Хоча мова зараз не про це. Про маму мою і про її улюбленця – таксу Тошку.

Я сама мамі його на ювілей подарувала. Відколи ми до столиці переїхали з сім’єю, мам моя засумувала. От я й вичитала, що такса найвеселіша, найактивніша з усіх собачок. Ну думаю, якраз для мами, аби не мала часу за нами сумувати. Подарувала і уявлення не мала, чим той подарунок через рік обернеться.

Мама моя з маленького села в Харківській області, що розташоване якраз на кордоні. Ще 23 лютого ввечері балакали з нею, плани будували, сміялись, а 24 ледь зідзвонились. “Зелені чоловічики” уже стояли на вулицях села зі своєю технікою.

Я просила маму якось виїхати, але вона й з хати не виходила – лячно було. Спілкувались ми рідко і уривками, тож, що вона переживала там геть одна, важко й уявити.

До нас вона змогла приїхати якраз після звільнення Харківської області. Плаче бідна, спати не може. Дім наш частково зруйнований, все чим усе життя жила, про що дбала, усе покинути мусила. Та що розповідати, усі розуміють.

Приїхала мама з маленькою торбинкою, геть сивим волоссям і Тошкою. Ото і все що змогла вивезти цілого. Ми у столиці двокімнатну квартиру винаймали, так мама з дітьми в кімнати оселилась.

З перших же днів почались у нас “концерти” у виконанні гіперактивної такси. Не знаю, як їх люди у квартирах тримають, але Тошка верхи знімав, набігав кілометрів з триста, гавкав, і встиг відірвати добрий шмат линолеуму у кухні. А квартира ж орендована.

Практично цілий день з ним хтось мусить гуляти, бо ж у мами була воля, він звик бігати, а тут квартира. Взяття жує, шафи подер, дивани, двері погриз. Я вже аж плачу від усього того.

А нещодавно донька занедужала старша – очі повні сліз, чхає, з носа летить. Пішли до терапевта, здали аналізи  – не можна аби в домі пес був. Виявляється у доньки непереносимість саме собак.

От і стоїть перед нами дилема, а як вирішити її уявлення не маю. Винаймати мамі квартиру окрему – нема за що, адже ціни нині – космос, а я поки без роботи. І далі Тошку у хаті лишати не можна, адже доньці уже й дихати важко. А мама затялась:

— Нікуди Тошку дівати не буду, поїду хоч у сарай додому жити, але він зі мною буде. Ви й не уявляєте, що ми пережили разом.

Я й сама бачу, як мамі не просто, як їй спілкування наше допомагає, як вона про все забуває поруч із нами. Друг чоловіка пропонує аби мама з Тошкою на дачу його в Черкаську область переїхала.

Каже, там дім у нього від батьків стоїть, усе є, тільки заходь і живи. Але я не знаю, як про те мамі сказати. Вона ж лиш до життя з нами повертатись почала, а я їй на двері вкажу?

11,11,2022

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page