Якось я постукала в двері, коли вже геть не було сили це терпіти. Мені відкрила жінка якогось непевного віку і закліпала на мене очима:
– Та їх у мене четверо, всі хлопці, то ж діти…
– То займіть їх тихішою грою, думаю, що й іншим сусідам ви заважаєте.
– Але ще ніхто не приходив скаржитися, – ображено сказала жінка.
Я тільки стенула плечима – я не буду в житті більше нічому терпіти, особливо тому, коли інші живуть у своє задоволення.
Може, це й про моє життя, але я не терпітиму гульки чоловіка, навіть, як він має на стороні жінку з дитиною, його дитиною, то хай йде до неї і там живе. А не на всьому готовенькому і смачненькому в мене, а туди лише відпочивати.
П’ятнадцять років тому Василя мені з рук в руки передала свекруха, мовляв, такий вже її синочок особливий, що треба про нього дуже добре піклуватися, щоб все було гаразд. От я й старалася – перше, друге і компот, а він мені другу жінку і дитину.
А я ж нічого не знала, ретельно виконувала свої обов’язки, все надіялася на власних дітей, але не судилося. Випадково про все дізналася, а він мені й каже:
– Я не хочу нічого міняти.
– А я хочу, – відказала я і виставила його речі, але далі прибігла свекруха і вже почалася справжня ділиниця всього нажитого.
Після такого я навіть в ту квартиру б ногою не ступила, все, що мені нагадувало про чоловіка – викинула на смітник і от переїхала жити в цю однокімнатну квартиру, де знову треба себе відстояти перед такими сусідами.
Я вирішила, що тут треба знайти таки підхід, спочатку постаратися все владнати мирно. Тому вирішила купити для дітей настільну гру і коли вони в чергове почали після одинадцятої скакати по хаті, то я знову до них подзвонила і дала гру:
– Тихо грайтеся, – сказала я діткам, яким було менше десяти років.
Людмила, так звали їх маму, вирішила, що слід мені розказати про своє непросте життя. хтось їй вклав в голову, що всі чоловіки мріють про сина, тому вона в першу чергу старалася чоловікові подарувати дитину, а потім вже питатися чи то йому треба і чи буде він свою дитину забезпечувати.
Отак вони мала чотирьох чоловіків і від кожного була дитина, проте, жінка вірила, що п’ятий буде геть іншим і за сина подарує їй пів царства.
Зауважу, що діти в цей час тихо не гратися, бо вже почалася суперечка на тому, хто першим відкриває коробку, читає інструкцію і так далі…
Я пішла додому і ледве заснула від того гулу, бо Людмила сиділа в телефоні і їй було все одно, що там думають про неї сусіди.
Після тієї розмови, вона чомусь вирішила, що я їй подруга чи родичка і попросила у мене двісті гривень:
– Навіть, на хліб нема, – почала вона, – як тільки аліменти прийдуть, то я тобі віддам.
Проте, вона через три дні знову просила гроші, далі ще. Я дивувалася не тому, що вона просить у мене гроші, а тому, що я їх їй позичаю! Коли я нарешті навчуся казати «ні»?
Того дня у мене були неприємності на роботі і я ще й гаманець загубила, проїжджа машина обприскала з калюжі… І ось я тільки з ліфта – Люда з простягнутою рукою.
Я просто запхала руку в кишеню і дала все, що там було, зім’яті п’ятірки та десятку.
– Це все, що я маю, – сказала я і пішла до дверей.
Але тут трапилося найдивніше – Люда не дала мені двері закрити і стала руки в боки:
– Як це не маєш? Сама живеш. Грошви багато заробляєш, я ж знаю, де ти працюєш і не маєш мені позичити?
Чи то моє обличчя їй щось пояснило, чи що, але я їй сказала, що вона має вимагати гроші в тих, з ким вона діти на світ приводила, а як я ще раз почую від них шум, то я за себе просто не ручаюся.
Поки тихо і я не знаю чи на довго мого попередження стане. І от що з такими сусідами робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота